Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні

Курсова робота

Однією з «вічних» та найскладніших проблем, що стоять перед суспільними науками (насамперед, перед філософією, соціологією, юриспруденцією та політологією) є проблема, пов’язана із статусом людини, визначенням її місця у Всесвіті, в суспільстві, державі, в родині, у професійному колективі тощо. Очевидно, що кожен із нас, одночасно виступаючи в різних іпостасях: як член спільноти homo sapiens планети Земля, громадянин певної держави, батько, донька або підприємець, може мати декілька статусів, котрі в сукупності охоплюються поняттям «соціальний статус».

Соціальний статус розглядають в декількох значеннях:

1. Становище індивіда в соціальній системі, яке визначається суспільними (економічною, соціальною, політичною, професійною, освітньою і т. ін.) та природними (раса, нація, стать, вік) ознаками;

2. Соціальна позиція, котру займає людини завдяки успадкованим ознакам (етнічне, соціальне походження);

3. Сукупність прав, привілеїв, моральних норм та обов’язків індивіда, що пов’язана з виконанням певної соціальної ролі, яка виникає як динамічний аспект, спосіб реалізації соціального статусу;

4. Позиція індивіда, котра визначається суспільною думкою через співвідношення з пануючою системою цінностей та набуває значення відповідного соціального престижу. [1, С. 526-527].

Правовий статус — це юридично закріплене становище особи в державі і суспільстві.

Юридичне оформлення фактичного становища індивіда реалізується різними шляхами та способами з допомогою специфічних засобів. Воно починається з того, що людини визнається суб’єктом діючого в суспільстві права і наділяється при цьому правоздатністю, після чого вона може вступати у відповідні правовідносини. В історії розвитку цивілізації далеко не всі люди визнавалися суб’єктами права (наприклад, раби) або ж визнавалися лише частково (кріпаки).

У літературі вирізняють кілька видів правового статусу:

1) загальний або конституційний статус людини і громадянина;

2) спеціальний або родовий статус окремих категорій громадян;

3) індивідуальний статус, який характеризую стать, вік, сімейне положення тощо;

4) статус фізичних і юридичних осіб;

5) статус іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців;

20 стр., 9856 слов

Характеристика правового статусу особи

... поняття правового статусу особи в Україні 1.1 Правовий статус: поняття та структура юридичний правовий статус особа Складні зв'язки між державою та індивідами, а також між індивідами у державно-організованому суспільстві фіксують ...

6) галузеві правові статуси (адміністративно-процесуальний, кримінально-процесуальний тощо), статус осіб, які працюють у різних сферах.

Саме категорія «конституційно-правовий статус» отримала широке визнання і стала важливим науковим інструментом вивчення місця людини і громадянина у суспільстві та державі [3, С. 41].

Отже, інститут конституційно-правового статусу особи — один із центральних, «генеральних» інститутів конституційного (державного) права кожної сучасної демократичної, цивілізованої країни.

1. Поняття конституційно-правового статусу людини і громадянина та його структура. Види правового статусу людини і громадянина

Складні зв’язки, що виникають між державою та індивідом, взаємовідносини людей один з одним фіксуються державою в юридичній формі — у формі прав, свобод і обов’язків, які утворюють правовий статус людини і громадянина. Правовий статус як одна з найважливіших юридичних категорій, нерозривно зв’язаний із соціальною структурою суспільства, політичними характеристиками державності, рівнем правової свідомості суспільства та станом правопорядку.

Правовий статус людини та громадянина — це система прав і обов’язків, законодавчо закріплена державою в основному законі й поточному законодавстві. [4, С. 104-105]

У системі конституційного права України як галузі права особливе місце належить інституту основ правого статусу особи, сутність якого викладена в розділі ІІ Конституції України «Права, свободи та обов’язки людина і громадянина». У нормах цього розділу розкривається основоположний принцип конституційного ладу України, згідно з яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а встановлення і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Крім Конституції України, норми інституту основ правового статусу особи закріплені також нормативно-правовими актами поточного законодавства, у яких детальніше розкривається зміст і порядок реалізації закріплених у Конституції України основних прав і свобод людини і громадянина. конституційне право статус україна

Цей конституційний інститут відображає найсуттєвіші засади, які встановлюють правовий статус людини в державі суспільстві, принципи їх взаємовідносин. Конституційне право України виконує особливу роль у визначені правого статусу людини і громадянина. До його предмета належить закріплення не всіх прав і свобод, обов’язків, а лише основ правового статусу особи, які складаються у сфері відносин особа — суспільство — держава. При цьому вказані відносини мають основоположний характер і відбивають взаємний зв’язок суспільства, держави і особи.

Обсяг прав, що складають єдиний правовий статус, значною мірою залежать від того, виступає особа як людина чи як громадянин.

Права людини і права громадянина тісно пов’язані, однак не є тотожними поняттями. Поняття людини передбачає розумну (людську) істоту, розглядувану у біологічному і соціальному аспектах. Іншим є поняття громадянина, котре відображає певні політико-правові характеристики, звичайно набуті людиною, її юридично визначені особливі взаємозв’язки з державою. Подібну природу має поняття іноземця та деякі інші, що розкривають стан індивіда як суб’єкт конституційного права. [5, С. 173]

13 стр., 6051 слов

Особисті немайнові права людини - Право - и - Каталог статей ...

... справедливості і свободи самого суспільства. Визнанням цього постало прийняття ще 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини. Закріплюючи особисті немайнові права ... авторське право і суміжні права”; виконання включено у передачу організації мовлення, що охороняється вказаним Законом. Права ж виробників фонограм охороняються, якщо: виробник є громадянином України ...

Розбіжності випливають із розмежування громадянського суспільства і держави. Права людини допомагають визначити автономне поле діяльності особи, де основною рушійною силою стають індивідуальні інтереси особи. Реалізація таких інтересів здійснюється у громадянському суспільстві, що ґрунтується на приватній власності, сфері особистого життя людини та спирається на природні права, що належать людині від народження. Держава повинна не тільки сама не втручатися в ці відносини, а й захищати їх від будь-яких інших посягань. Природні (невід’ємні) права людини стали точним та конкретизованим втіленням самої суті природного права — свободи окремої, автономної особистості. Після утвердження у світовій суспільній думці невід’ємних прав людини як прав особистості, а саме: життя, свобода, власність, безпека особи, прагнення до щастя — розуміння цієї гуманітарної категорії отримало закріплення в міжнародних документах та внутрішньодержавному законодавстві окремих країн. Природні (невід’ємні) права стали символом та адекватним юридичним аналогом індивідуальної свободи людини, її твердої захищеності від свавілля влади. Більш того, вперше за всю історію людства право отримало реальну можливість за допомогою розробки ідей невід’ємних прав людини піднятися над владою та спробувати вирішити проблему стримування та приборкання політичної державної влади.

Отже, у громадянському суспільстві на основі прав людини створюються умови для самовизначення, самореалізації особистості, забезпечення її автономії та незалежності від будь-якого незаконного втручання.

Правовий статус особи був і залишається в центрі уваги вчених-правознавців. У науці сформувалися кілька підходів до визначення структури правового статусу, в який включається різний набір елементів. Так, А.М. Колодій та А.Ю. Олійник визначають такі елементи правового статусу: статуси і правові норми і правові відносини; суб’єктивні права, свободи і юридичні обов’язки; громадянство; правові принципи і юридичні гарантії; законні інтереси; правосуб’єктність; юридична відповідальність. [5, С. 356]

М.І. Хавронюк до структури правового статусу включає лише правосуб’єктність людини; принципи конституційно-правового статусу людини; права і свободи людини і гарантії їх реалізації; обов’язки людини та гарантії їх виконання.

Проте, такі додаткові елементи слід визнати необов’язковими у структурі правового статусу і їх наявність чи відсутність не визначає наявність чи відсутність самого правового статусу. [4, С. 106].

Права людини — це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

Отже, це, по-перше, — певні можливості людини діяти певним чином або ж утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались. До того ж, якщо йдеться про основні права, то це саме такі можливості, без яких людина не може нормально існувати. Що означає «нормально»? Відповідь на це питання зумовлюється біологічною і соціальною обґрунтованістю потреб людини. Самі ж потреби як результат історично-природного та соціального розвитку людини не є незмінними.

4 стр., 1908 слов

Цивільне право як галузь права. Предмет і метод правового регулювання

... яка не заборонена законом; Судовий захист цивільного права та інтересу. Справедливість, добросовісність та розумність. Цивільне право, як і будь-яка інша самостійна галузь права, ... Норми цивільного права виходять від рівності правового положення сторін, ... сферу особистого життя людини. Неприпустимість позбавлення права власності, крім ... разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла вісімнадцяти ...

По-друге, зміст і обсяг можливостей людини залежать, насамперед, від можливостей усього суспільства, переважно, від рівня його економічного розвитку. І з цього боку права людини — явище передусім соціальне, що породжується самим суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними, «стартовими» показниками мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони будуть правові (етимологічне — від слів «правильний», «справедливий», «праведний» тощо).

Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися будь-ким, не можуть бути і предметом «дарування» з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи. [6, С. 11].

Свобода людини — явище визначальне для розуміння правового статусу особи. З одного боку — свобода людини — це характеристика стану людини, її волі. Тільки вільна людина може повністю та всебічно користуватися своїми правами. З іншого — свободи людини характеризують таку групу можливостей людини, що ґрунтується на максимально вільному самовизначенні особи: свобода віросповідання, свобода вибору і т. д.

Характеризуючи правовий статус особи, дослідники зазначають можливість використання термінів «права» і «свободи» як синонімів.

Знаходячись в суспільстві, людина постійно взаємодіє з іншими людьми і не може не мати обов’язків і по відношенню до того ж таки суспільства, держави і по відношенню до співгромадян. Тому обов’язки такий же важливий і необхідний елемент правового статусу, як і права.

Якщо права — це мірило можливої поведінки, то обов’язки — мірило необхідної поведінки людини в суспільстві. Права і обов’язки нерозривно пов’язані і не можуть існувати незалежно один від одного. Така залежність створює моральну взаємодію людей. Розглядаючи проблему обов’язків, І. Кант зазначав: «Вищим серед обов’язків є глибока повага до права інших людей. Наш обов’язок полягає в тому, щоб глибоко поважати право інших і свято цінувати його. В усьому світі нема нічого більш святого, ніж право інших людей. Воно недоторканне і непорушне. Прокляття тому, хто зазіхає на право інших людей. Право людини повинно забезпечувати їй безпеку, воно сильніше за зброю і надійніше за будь-які мури». [7, С. 72].

У сучасних умовах, коли людина отримала певну автономію в економічній сфері, коли відбувається стрімка поляризація суспільства за економічною ознакою, порушується принцип природної рівності, свобода людини повинна бути не свободою від обов’язків перед суспільством, а свободою жити і діяти в сучасному суспільстві, відчуваючи відповідальність один перед одним, виховуючи почуття солідарності га взаємоповаги. Відвертий індивідуалізм шкідливий, він орієнтує на анархічне та егоїстичне свавільне і зменшує таку соціальну потребу, як обов’язок та відповідальність особи перед суспільством. У ст. 1. Загальної декларації прав людини 1948р. зазначено: «Всі люди народжуються вільними і рівними в правах. Вони наділені розумом та совістю і повинні діяти по відношенню один до одного в дусі братерства» [4, С. 343-344].

3 стр., 1237 слов

Права, свободи та обов’язки людини і громадянина

... її діяльності. Конституційні права і свободи людини і громадянина можна поділити на три групи: 1. Особисті права і свободи людини (громадянські, природні) безпосередньо пов'язані з сутністю людини, як фізичної особи: право на вільний ...

Отже, стосунки людей між собою у процесі життєдіяльності, а також взаємозв’язок між державою та індивідом знаходять своє закріплення у формі прав, свобод та обов’язків, що в своїй сукупності утворюють правовий статус особи. Правовий статус людини і громадянина може бути охарактеризований як система прав і обов’язків, що закріплені державою у встановленому порядку в Конституції та інших нормативно-правових актах. У правах та обов’язках зафіксовані певні стандарти поведінки, що визначаються державою як корисні та обов’язкові для всіх, а також розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особи. Розвиваючись у суспільстві, людина повинна підкорятися певним правилам для того, щоб при використанні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим, не зробити неможливим нормальне співіснування. Тому держава, беручи на себе зобов’язання по дотриманню та забезпеченню прав людини, має право вимагати певної поведінки людини, що зафіксована в юридичних нормах. Такі вимоги сформульовані в системі обов’язків. Права та обов’язки у правовій державі фіксують складну систему взаємозв’язків держави і особи, що будується на демократичних принципах.

Правовий статус особи буває таких видів:

Загальний (конституційний) правовий статус — це статус особи як громадянина держави, члена суспільства. Він визначається насамперед Конституцією держави і не залежить від різних поточних обставин, наприклад сімейного стану, посади, освіти тощо. Цей статус є єдиним і однаковим для всіх, характеризується відносною статичністю, узагальненістю. Змістом такого статусу є головним чином ті права й обов’язки, які надані й гарантовані всім Конституцією. Сюди не входять численні суб’єктивні права і обов’язки, які постійно виникають залежно від трудової діяльності людей, характеру правовідносин, у які вони вступають, від інших чинників. Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх інших. Саме з огляду на цей статус можна оцінити характер, соціальну природу і ступінь демократичності суспільства. Його не можна змінити без внесення змін до Основного закону.

Спеціальний, або родовий, статус відображає особливості становища окремих категорій громадян (наприклад, студентів, військовослужбовців, пенсіонерів, науковців, учителів, фермерів, селян, робітників, учасників війн тощо).

Ці верстви населення, базуючись на конституційному статусі громадянина, можуть мати додаткові права, передбачені законодавством.

Індивідуальний статус відбиває конкретні дані про окрему особу (стать, вік, сімейний стан, освіта тощо).

Цей статус рухомий, динамічний, він змінюється разом зі змінами, які відбуваються з особою в процесі життєдіяльності.

Зазначені три статуси співвідносяться між собою як загальне, особливе і одиничне. Вони тісно взаємопов’язані, практично нероздільні. Загальний, тобто конституційний, правовий статус у всіх один. Спеціальних статусів — багато, а індивідуальних — рівно стільки, скільки громадян.

Структуру конституційного статусу особи в Україні утворюють такі елементи: 1) громадянство; 2) правосуб’єктність, яка включає правоздатність і дієздатність; 3) основні права і свободи; 4) конституційні обов’язки; 5) правові принципи; 6) гарантії правового статусу людини і громадянина. Основу правого статусу особи становлять її права, свободи, законні інтереси та обов’язки. У єдності вони є базою для всіх інших прав і свобод, які мають людина і громадянин.

5 стр., 2409 слов

Закони як джерело цивільного права України

... про державну незалежність України. 2. Законодавчі акти як джерело цивільного права. Всі нормативні акти ... України не повинні протирічити Конституції України, законам та указам Президента України (ст. 117 Конституції України). Ті постанови Кабінету Міністрів, в яких містяться норми цивільного права, ... кореспонденції, недоторканість житла, свобода пересування, думки і слова, свобода світогляду і ...

Природа конституційних прав і свобод людини визначається тим, що хоч у якій би країні проживала особа, вона перебуває під захистом світового співтовариства, а також держави, громадянином якої є. Стан свободи не дарується публічною владою, а належить людині від її народження і реалізується через суб’єктивні права, які мають природно-правовий характер, а тому є невід’ємними. Конституція України (ст.21) встановлює, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

У забезпеченні свободи особлива роль належить державі, яка є відповідальною перед людиною за свою діяльність (ст.3 Конституції України).

Держава через закони, і насамперед Конституцією, закріплює права і свободи людини, які є мірою можливої поведінки для особи. Таким чином, права людини виникають із природного права, а права громадянина — з позитивного. Але і ті, і ті мають невідчужуваний характер. Права людини є вихідними, оскільки вони притаманні всім людям незалежно від того, чи є вони громадянами держави, в якій проживають; а права громадянина — це права, які закріплюються за особою лише внаслідок її належності до держави (громадянство).

Конституційно-правовий статус громадянина певною мірою відрізняється від статусу негромадянина, який проживає на території України, але не має права обирати і бути обраним до органів державної влади, брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, обіймати певні посади тощо. Права громадянина — це своєрідне обмеження рівності між людьми, оскільки іноземці і особи без громадянства не мають усього статусу прав і свобод, насамперед політичних, якими в повному обсязі володіють громадяни України. Такий стан з правами іноземців відповідає міжнародним стандартам і зумовлений правомірним бажанням кожної держави надати своїм громадянам усі права і обов’язки, а також можливості виконувати всі обов’язки, насамперед військову службу. Проте це не означає, що іноземці, особи без громадянства не мають ніяких обов’язків (наприклад, вони повинні дотримуватися Конституції та законів України, сплачувати податки та ін.).

Деякі права і свободи встановлюються на рівні конституції, інші — в поточному законодавстві. Вибір форми їх закріплення визначається цілою низкою чинників, до яких належать: а) значущість відповідного конституційного права або свободи для людини і суспільства; б) вихідний або похідний характер належності людині цього права і свободи; в) особливі юридичні якості основних прав і свобод та специфіка їх реалізації.

Конституція України закріплює ті права, свободи і обов’язки, які життєво важливі і соціально необхідні для окремої людини і нормального функціонування суспільства, держави. Конституційні права і свободи є ядром правового статусу особи, основою інших прав, які встановлюються іншими галузями права України.

Основні права і свободи закріплюються за кожною людиною і громадянином. Усі інші (неосновні) права і свободи пов’язані з різними статусами, яких набуває особа впродовж життя. Так, якщо галузеве законодавство, характеризуючи учасників правовідносин, звертається до них як до працівників, депутатів, покупців тощо, то конституційно-правова норма, присвячена правам і свободам, адресована кожній людині і громадянину України незалежно від того, реалізують чи ні вони ці права в конкретних правовідносинах. Характерною рисою основних прав, свобод і обов’язків є те, що вони рівні і єдині для всіх без винятку, для кожної людини, громадянина, не набувається і не відчужуються за волею громадянина, а належать йому за фактом належності до громадянства, вони невіддільні від правового статусу і можуть бути втраченими лише з припиненням громадянства.

10 стр., 4544 слов

Конституційне право України, як галузь права

... Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». Вони є основоположними для всіх соціальних зв’язків, які формують суспільство, визначають основи статусу людини. Предметом конституційного ... правова система традиційно використовувала термін «конституційне право», тоді як для германської характерним є термін «державне право». 1. Поняття конституційного права як галузі права В ...

Конституційні права і свободи розрізняються за механізмом їх реалізації. Вони є передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері. на відміну від неосновних прав і свобод, основні фіксуються і Конституції України, яка в правовій системі має вищу юридичну силу. Це також підкреслює особливу роль і місце конституційних прав і свобод.

Таким чином, конституційні (основні) права і свободи людини і громадянина — це невід’ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в конституції держави і мають найвищий юридичний захист.

2. Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина

Одним із важливих елементів конституційно-правового статусу особи в Україні є його принципи, тобто вихідні засади, на основі яких здійснюються права, свободи та обов’язки особи і визначається місце особи в державі і суспільстві.

Такими принципами є: 1) належність людині основних прав і свобод від народження і їх невідчужуваність; 2) відповідність правового статусу особи в Україні вимогам і стандартам, які склалися в міжнародному співтоваристві; 3) поєднання індивідуальних інтересів особи з інтересами інших осіб, держави і суспільства; 4) загальність та загальнодоступність конституційних прав, свобод і обов’язків; 5) юридична рівність громадян України, їх рівноправність; 6) гарантованість конституційного статусу особи; 7) заборона на незаконне обмеження конституційних прав і свобод громадян України; 8) гуманістична спрямованість основ правового статусу особи [9, С. 21-22].

Принцип належності людині основних прав і свобод від народження та їх невідчужуваність знайшов чітке втілення в ст. 21 Конституції України, згідно з якою «усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними». Характеризуючи основні права людини як невідчужувані, Конституція України підкреслює неможливість і неприпустимість позбавлення людини цих прав і свобод. Цьому слугує і положення частини 2 ст. 22 Конституції про те, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина (ст. 157).

Більш того, у частині 1 ст.22 Конституції наголошується на тому, що права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними.

17 стр., 8216 слов

Принципи виборчого права України

... України виборчого права, а й значно ширше коло проблем, які стосуються оцінки забезпечення прав людини в Україні та успішності її просування в напрямі реалізації встановлених ст. 1 Конституції України ... вирізняючи принципи виборчого права, можна зазначити, що вона здійснюється на засадах: - рівних прав, рівних можливостей доступу до ЗМІ всіх кандидатів; - гласності, відкритості й свободи виборчої ...

Принцип відповідності правового статусу особи в Україні вимогам і стандартам, які склалися в міжнародному співтоваристві проявляється в тому, що в нормах Конституції України втілені моделі, які апробовані світовою практикою конституціоналізму. Крім того, ст. 9 Конституції встановлюється, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. В ст. 55 Конституції закріплено, що кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися до захисту своїх прав і свобод до відповідних міжнародних організацій членом або учасником яких є Україна.

Визнаючи міжнародні норми з прав людини, Українська держава бере на себе зобов’язання не тільки перед міжнародним співтовариством, але й перед усіма, хто перебуває під її юрисдикцією. Кожний індивід має право вимагати від держави виконання взятих нею на себе міжнародних зобов’язань, і з цією метою особа може використовувати як національні механізми захисту, в тому числі можливості Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, так і звертатись до міжнародних судових і несудових установ.

Принцип поєднання індивідуальних інтересів особи з інтересами інших осіб, держави і суспільства є одним з визначальних принципів основ конституційного статусу особи в Україні. Він чітко закріплений у ст. 23 Конституції: «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості». Принцип поєднання індивідуальних інтересів з інтересами інших суб’єктів права покликаний забезпечити нормальну життєдіяльність суспільства і кожної людини. Права і свободи людини і громадянина виражають багатоманітність інтересів особи в різних сферах житія. Вони надають людині свободу вибору і самовизначення і разом з тим визначають межі такої свободи. Суспільство з розвинутими демократичними традиціями, визнаючи значущість індивідуалізму як чинника суспільного розвитку, не може допустити, щоб індивідуалізм переростав у неповагу до інтересів інших людей, суспільства, держави.

Принцип загальності та загальнодоступності конституційних прав, свобод і обов’язків означає, по-перше, що закріплені в Конституції України права і обов’язки відносяться не до окремих осіб, а всіх без винятку громадян Української держави. Не допускається будь-яка дискримінація. Норми Конституції поширюються на всіх фізичних осіб, які перебувають на території України. Визнаючи те чи інше право основним, держава виходить з можливості реалізації його всіма. Обов’язки також несуть не окремі члени суспільства, а всі.

По-друге, загальнодоступність конституційних прав і свобод як принцип конституційного статусу людини і громадянина означає, що конституційні права і свободи належать кожному громадянину України і він їх може в повному обсязі реалізовувати за наявності законних для того підстав. Для володіння правами достатньо їх конституційного закріплення, а для користування — необхідні гарантії держави і активність самих громадян. Кожний громадянин, який досяг встановленого законом віку, за наявності інших вказаних у законі умов, має фактичну можливість користуватися правами і свободами і нести обов’язки.

9 стр., 4100 слов

Принцип верховенства права та його закріплення в Конституції ...

... на основі Конституції України, тобто в Україні діє принцип верховенства правового закону (ст. 8). Зміст і спрямованість діяльності держави визначають права людини та ... в життя принципи верховенства права, верховенства Конституції і закону, держава належним чином не відстоює права і свободи особи та принципи поділу влади. Принципи верховенства права, верховенства Конституції і закону в Україні ...

Юридична рівність громадян України, їх рівноправність як принцип конституційного статусу людини і громадянина в Україні є одним з основоположних. Стаття 24 Конституції встановлює, що «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом», а частина 1 ст. 21 проголошує: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах». В ст. 24 Конституції виділені три основних аспекти цього принципу: а) рівність громадян в правах, тобто рівноправність; б) рівність громадян перед законом; в) рівність прав жінки і чоловіка.

Рівність всіх перед законом означає, що закон, його приписи рівною мірою є обов’язковими для всіх його адресатів; що суд в рівній мірі є доступним для усіх і суд в своїй діяльності з розгляду спорів повинен керуватися тільки законом, а не якимись іншими підставами. У частині 2 ст. 24 Конституції підкреслюється, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками.

Рівноправ’я жінки і чоловіка чітко визначені в ч. З ст. 24 Конституції України, яка встановлює, що рівність жінки і чоловіка забезпечується: а) наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; б) правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям. Ці конституційні положення досить важливі, оскільки для жінок в Україні до цих пір реально не забезпечуються рівні можливості реалізації прав. Жінок мало на керівних посадах, серед народних депутатів України, підприємців, міністрів. В умовах розширення безробіття «кандидатами» на звільнення, як правило, є жінки. Тому ця конституційна норма спрямована на забезпечення захисту прав жінок від будь-яких форм дискримінації за ознакою статі.

З 1 січня 2006 року набув чинності Закон України » Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Метою цього Закону є досягнення паритетного становища жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства шляхом правового забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, ліквідації дискримінації за ознакою статі та застосування спеціальних тимчасових заходів, спрямованих на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати рівні права, надані їм Конституцією і законами України.

Гарантованість конституційного статусу особи як принцип конституційно-правового статусу людини і громадянина виразно проявляється в положенні частини 2 ст. З Конституції України: права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є її головним обов’язком. Кабінет Міністрів України «вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина» (п. 2 ст. 116 Конституції).

Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують «законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян» (п. 2 ст. 119 Конституції).

На прокуратуру України покладається представництво інтересів громадян у суді у випадках, визначених законом, нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами (п. 2, 5 ст. 121 Конституції).

Суб’єктом, який насамперед гарантує права і свободи особи, є держава. Її роль як гаранта випливає з перелічених та інших конституційних норм, особливо положень ст. З Конституції. Держава забезпечує захист прав і свобод через діяльність усієї системи державних органів. Так, Президент України є гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (частина 2 ст. 102 Конституції).

Парламент України приймає закони, які спрямовані на забезпечення прав людини і громадянина, призначає на посаду і звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Завдання по створенню умов для реалізації прав і свобод людини і громадянина виконують не тільки державні інституції, а й недержавні: органи місцевого самоврядування, громадські об’єднання, насамперед профспілки, творчі спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські, правозахисні організації.

Заборона незаконного обмеження конституційних прав і свобод громадян України як один із принципів конституційного статусу особи випливає з гуманістичної сутності і призначення Конституції України, демократичних засад конституційного ладу. В загальному виді він закріплений в частині 3 ст. 22 Конституції: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Це положення доповнюється нормою Конституції про те, що «закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є не чинними» (частина 3 ст. 57 Конституції).

Заборона на обмеження прав і свобод не є абсолютною. Людина живе у суспільстві і її інтереси стикаються з інтересами інших осіб. Тому ст. 23 Конституції встановлює, що людина не повинна порушувати права і свободи інших людей. Обмеження прав і свобод людини і громадянина можливі, але лише за наявності підстав, визначених Конституцією України. Так, ст. 64 Конституції України встановлює, що конституційні права і свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Водночас і в цих умовах не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.

Окремі обмеження в реалізації прав і свобод містяться в статтях Конституції України, що закріплюють основні права і свободи людини і громадянина. Так, у частині 3 ст. 13 Конституції закріплюється: «Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству»; в ст. 41 Основного Закону підкреслюється непорушність приватної власності. Разом з тим встановлюється можливість примусового відчуження об’єктів права приватної власності. Але це може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Частина 3 ст. 13 Конституції України деталізується в частині 8 ст. 41 Основного Закону, в якій закріплюється: «Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі».

Гуманістична спрямованість основ правового статусу особи найбільш чітко відбивається в конституційному положенні, що людина є найвищою соціальною цінністю. Історичний зміст гуманізму полягає в боротьбі за справедливе, засноване на рівноправності суспільство. Соціальна справедливість — головна риса гуманізму. Гуманізм як основоположний принцип державного і суспільного ладу лежить в основі конституційно-правового статусу людини громадянина. Положення ст. З Конституції України визначають гуманістичну спрямованість конституційного регулювання суспільних відносин, демократичний вектор розвитку національної правової системи. Ідеї гуманізму знайшли юридичний вираз в чинній Конституції України, в поточному законодавстві.

У Конституції України другий розділ починається не з соціально-економічних, а з громадянських (особистих) прав і свобод, тобто з прав і свобод, які утверджують гідність людини, її честь та репутацію.

Гуманістична спрямованість конституційно-правового статусу людини і громадянина проявляється також в наданні окремим категоріям осіб пільг та додаткових гарантій. Виходячи з гуманістичних принципів, Конституція України і поточне законодавство передбачають систему пільг і переваг для тих, хто потребує захисту (діти, жінки, хворі, інваліди тощо).

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону» (частина 2 ст. 47 Конституції); «Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей» (частина 3 ст. 52).

Головна мета надання пільг і переваг окремим категоріям осіб в тому, щоб певною мірою вирівняти фактичну соціальну нерівність громадян України, створити більш-менш рівні можливості для розвитку нерівних за своїм станом людей, зрівняти поки що не одинакові їх житлові умови. У цьому досить яскраво проявляється демократичний потенціал Конституції України, конституційного законодавства в цілому.

3. Загальна характеристика конституційних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина як головних елементів конституційно-правового статусу людини

Конституція України 1996 р. закріплює права, свободи та обов’язки людини і громадянина. Це ті конституційні можливості і необхідні моделі поведінки особи, які містяться в Основному Законі України і є основою для установлення галузевих, колективних та індивідуальних правил поведінки людини і громадянина. Названі можливості знаходяться у постійній взаємодії і співвідносяться між собою. Щоб дослідити їх співвідношення, необхідно визначити поняття свободи та охарактеризувати співвідношення конституційних прав, конституційних свобод, конституційних обов’язків.

Свобода може бути досліджена як природний стан самої людини, як найвища її соціальна цінність, як право на свободу, як конституційна свобода. Соціальне розуміння свободи передбачає її співвідношення з мораллю, справедливістю, солідарністю, соціальною відповідальністю, недискримінацією, соціальним регулюванням, що обмежується системою соціальних норм. Юридичне розуміння свободи ґрунтується на співвідношенні з правом і її обмеженні правом. У позитивістському розумінні право розглядають як об’єктивне і суб’єктивне. Свобода у її сучасному розумінні отримала своє закріплення у другій половині XVII століття в Декларації незалежності США 1776 р., де визначалося, що усі люди створені рівними і наділені своїм Творцем певними невідчужуваними правами, до яких належать: життя, свобода і прагнення бути щасливим. Для забезпечення цих прав створено уряди, які дістають свою справедливу владу із згоди тих, ким керують [10, С. 182-185]. Декларація склала основу Конституції США. Серед норм об’єктивного права найбільш вагомими, що мають найвищу юридичну силу, є саме конституційно-правові норми. Обмеження свободи нормами конституційного права потребує визначення загальносвітових стандартів свободи. Такі стандарти закріпила «Загальна декларації прав людини» 1948 р., що визначила фундаментальні свободи: а) від рабства і поневолення; б) від тортур або жорстокого, нелюдського і принизливого поводження і покарання; в) від безпідставного арешту, затримання або вигнання; г) від безпідставного втручання в особисте і сімейне життя; ґ) від незаконного проникнення в житло, підслуховування телефонних розмов, ознайомлення з листами і іншою кореспонденцію; д) друку, слова, інформації; е) пересування і вільного вибору місця проживання; є) асоціацій, петицій, походів і демонстрацій та ін. [11, С. 59-60]. Ці свободи деталізовані у різних міжнародних пактах і конвенціях з прав людини. Отже, існують світові стандарти свободи людини у визначених світовою спільнотою межах. Національні конституції держав-учасниць ООН визначають у своїх основних законах та системі законодавства межі свободи людини і громадянина на підставі світових стандартів. Серед таких держав є Україна.

Конституційно-правове вчення про свободу можна розглядати як загальний інститут конституційного права та як систему можливостей людини і громадянина, що закріплюється нормами названого інституту права. Саме він є фундаментом конституційних прав, свобод і обов’язків і вихідним поняттям проблеми прав людини. Відсутність у людини свободи не дає змоги їй володіти і реально користуватися правами. Свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації [12, С. 39]. Розуміння свободи передбачає формулювання її ознак: 1) можливість людини мати власний вибір, що не залежить від будь-якої зовнішньої сили; 2) дається людям від природи; 3) має визначені межі; 4) враховується роль верховенства права при визначенні її меж.

Сучасна доктрина свободи полягає у тому, щоб забезпечити індивіду невтручання у його автономію. Свободу людина отримала від самої природи. Кожна людина має свободу від народження. Свобода виступає як сама сутність обґрунтування права. Як можливість співвідношення індивіда з суспільством і державою свобода є критерієм розрізнення дозволеного і недозволеного за самою людською природою, а не на підставі будь-якого волевстановлення з боку держави чи суспільства. Держава на підставі законів не встановлює, а лише підтверджує природний стан людини у певних межах. Природне розуміння свободи передбачає здійснення людиною будь-якої діяльності у межах здорового глузду з урахуванням простого людського досвіду. Людина може здійснювати свою свободу у тих межах, у яких це не заважає здійсненню свободи іншої людини. Межі свободи встановлює громадянське суспільство на засадах верховенства права та правова держава за принципом верховенства правового закону. Визначеними межами свободи С. Алексеев вважає позитивне право і правовий закон [13, С. 91-93]. Відомо, що будь який закон з моменту його прийняття до моменту застосування може застаріти. Якщо вважати суб’єктивною свободою тільки ті можливості, які закріплені законом і забезпечувати тільки їх, то деякі можливості взагалі можуть залишитися не забезпеченими. А це означає, що відсутність закріплення у законі будь-якої суб’єктивної можливості зовсім не означає, що її немає [14, С. 44]. Враховуючи роль верховенства права при визначенні меж свободи, слід стверджувати, що верховенство права не протирічить законові та тим його положенням, які у певній частині вже застаріли, а доповнює закон з урахуванням тих свобод людини і громадянина, які сформувалися в реальних життєвих умовах і випереджують положення застарілого закону, якщо такі можливості прямо не забороняються законом. Отже, свобода людини — це отримана від самої природи можливість людини мати власний (активний чи пасивний) вибір поведінки (спілкування і діяльності), що не залежить від будь-якої зовнішньої сили і може здійснюватися у межах верховенства права, зафіксованих (чи не зафіксованих) законом, але не заборонених ним. Що ж означають терміни: «конституційні права», «конституційні свободи», «конституційні обов’язки»? Визначенням конституційних прав, свобод та обов’язків в юридичній літературі приділяли і приділяють увагу багато вчених-юристів. Конституційні права, свободи, обов’язки людини і громадянина розглядають разом, окремо і у їх взаємовідношенні між собою.

Наприклад, В. Букач та А. Олійник визначають конституційні права, свободи та обов’язки людини і громадянина як закріплені конституційними нормами суб’єктивні можливості, міру можливої і необхідної поведінки суб’єкта права [15, С. 52-58]. О. Негодченко визначає конституційні права, свободи та обов’язки як записані в Конституції України можливості вільно, самостійно діяти в межах закону, активно брати участь в управлінні державою, розвивати свої здібності та визначати свої вчинки, вибирати вид і міру своєї поведінки і, як наслідок, користуватися різними соціальними благами [16, С. 41-42].

А. Колодій, досліджуючи конституційні права, свободи та обов’язки громадян України, наголошує на тому, що вихідним поняттям у цій проблемі є свобода людини. За відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами. Головним гарантом свободи у демократичному суспільстві є держава. Ознаками свободи людини він вважає те, що вона вільна від народження і ніхто не має права порушувати її права. Серед конституційних прав він виділяє права людини і права громадянина, акцентуючи увагу на пріоритетності прав людини. Конституційні права цей автор визначає як вид і міру можливої поведінки людини і громадянина у суспільстві та державі з метою задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах. Конституційні обов’язки він визначає як вид і міру необхідної поведінки людини і громадянина у суспільстві та державі для забезпечення життєво важливих матеріальних і духовних інтересів інших осіб, які закріплені в Конституції та інших нормативно-правових актах [17, С. 203-207]. В. Погорілко і В. Федоренко під конституційними правами і свободами людини і громадянина розуміють гарантовану Конституцією та державою міру можливої поведінки або діяльності особи (колективу осіб) з метою задоволення своїх потреб та інтересів у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній) та інших сферах суспільного життя [18, с. 126]. Ю. Тодика конституційні права, свободи та обов’язки називає основними, що є ядром правового статусу особи, основою інших прав. Конституційні права і свободи — це її невід’ємні можливості, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в конституції держави і мають найвищий юридичний захист. Відмінність між правом і свободою він бачить у процесі їх реалізації. При реалізації свободи ніхто не може втручатися у внутрішній світ людини і громадянина. Право більшою мірою пов’язане з. а) необхідністю позитивних дій з боку держави; б) правомочністю людини на участь у діяльності окремих політичних і економічних структур. Він визначає окремо конституційні права і свободи і окремо — конституційні обов’язки. Конституційні права і свободи, на його думку, — це закріплені в Конституції України і гарантовані державою можливості, які дають кожній людині і громадянину вільно і самостійно обирати вид і міру своєї поведінки, користуватися наданими йому соціальними благами як в особистих, такі і в загальних інтересах. Конституційний обов’язок — це встановлена державою в інтересах усіх членів суспільства і закріплена в Конституції необхідність, що встановлює кожному громадянинові відповідний вид і міру поведінки та відповідальність за неналежне його виконання [19, С. 119-122].

В. Кравченко визначає основні (конституційні) права та свободи людини і громадянина як закріплені в Конституції України невід’ємні можливості, що належать людині від народження чи завдяки наявності у ній громадянства України, гарантуються Українською державою і становлять ядро правового статусу особи в Україні. Права він розглядає як соціальну спроможність людини вільно діяти, самостійно обирати вид і міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних і духовних потреб шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами. Свободи він ототожнює з правами, але зауважує, що свобода більшою мірою пов’язана з характеристикою таких правочинів особи, які визначають сферу її самостійності, захисту від втручання у її внутрішній світ. Право ж передбачає для реалізації соціальних можливостей особи, які становлять його зміст, здійснення певних дій чи послуг з боку держави або правочинів особи на участь у діяльності певних структур. Обов’язок, на його думку, — це об’єктивно обумовлена вимога держави до особи діяти чітко визначеним у законі чином або утримуватися від здійснення певних дій. Ознаками обов’язку він називає: а) необхідність поведінки людини; б) певне обмеження прав людини; в) забезпечення виконання обов’язку наявністю юридичної відповідальності [20, с. 140-143]. На думку П. Рабіновича і М. Хавронюка, права людини — це певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та розвитку у конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. Ці автори розглядають такі ознаки прав людини: а) це певні свободи людини; б) їхній зміст та обсяг залежать від спроможностей суспільства, від рівня його економічного розвитку; в) вони мають бути рівними і однаковими для усіх людей; г) вони не повинні відчужуватися, відбиратися, ліквідовуватися, даруватися. Звідси можна констатувати, що автори ототожнюють поняття «право» і «свобода». Розглядаючи конституційне право на свободу, вони стверджують, що це є конституційна свобода і визначають її як можливість людини бути незалежною від інших людей, вільно здійснювати передбачені Конституцією і законами України права, проявляти свою волю у своїх висловлюваннях, вчинках і діяльності згідно з власними світоглядними уявленнями та переконаннями без будь-яких обмежень, якщо такі обмеження прямо не передбачені Конституцією і законами України. Конституційні обов’язки людини і громадянина — це закріплена Конституцією України і гарантована відповідним механізмом їх здійснення необхідність вчинення дій, покладена на людину чи громадянина України і безумовна для виконання ними. Обов’язки вони групують у три групи: а) обов’язки будь-якої людини, яка перебуває на території України; б) обов’язки громадян України; в) обов’язки іноземців та осіб без громадянства [21, С. 5, 121, 288]. В. Погорілко в науковій статті Свободи конституційні» визначає їх як можливості вільної (активної чи пасивної) поведінки (діяльності) людини і громадянина в суспільстві та державі, передбачені Конституцією і законами України. Він розрізняє конституційні права і конституційні свободи і констатує, якщо права є можливостями набуття, володіння, користування і розпорядження певними благами, то свободи є лише передумовами набуття, володіння, користування і розпорядження відповідними благами. До конституційних свобод він відносить: а) загальносоціальну свободу особи (ст. 29); б) свободу пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України (ст. 33); в) свободу думки, слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34); г) свободу світогляду і віросповідання (ст. 35); ґ) свободу об’єднань у політичні партії та громадські організації (ст.36); д) свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54) [22, С. 1008].

Отже, ознаками конституційних свободи є те, що вони: а) існують як передумови набуття, володіння, користування і розпорядження відповідними благами, що містяться у конституційному праві; б) складають окрему ведучу групу конституційних можливостей; в) закріплені в Конституції та законах України; г) визначають вид і міру можливої поведінки людини і громадянина; ґ) рівні для усіх суб’єктів права; д) невід’ємні, належать особі від народження (або набуті) і закріплені в законах; е) утворюють основу правового статусу; є) мають найвищий юридичний захист; ж) гарантовані державою і суспільством; з) передбачають невтручання будь-кого у внутрішній світ людини і громадянина.

Отже, конституційні свободи — це рівні для усіх закріплені в Конституції та законах України передумови набуття, володіння, користування і розпорядження людиною і громадянином відповідними благами, що складають окрему ведучу групу конституційних можливостей, передбачають невтручання будь-кого у їх внутрішній світ та гарантуються державою і суспільством.

До ознак конституційних прав слід віднести такі: а) закріплюються в Конституції та законах України; б) визначають вид і міру можливої поведінки людини і громадянина; в) рівні можливості для усіх суб’єктів права; г) невід’ємні можливості, які належать особі від народження, або набуті можливості, що закріплені в законах; ґ) є основою правового статусу; д) мають найвищий юридичний захист; е) гарантовані з боку держави і громадянського суспільства; є) передбачають позитивні дії з боку держави, ж) потребують правомочності людини на участь у діяльності окремих політичних і економічних структур.

Отже, конституційні права — це закріплені в Конституції та законах України рівні для усіх можливості людини і громадянина, що складають окрему групу та потребують у процесі їх реалізації позитивних дій з боку органів держави та інших конституційних суб’єктів і гарантовані державою й суспільством. Ознаки конституційних обов’язків: а) закріплені в Конституції та законах України; б) встановлені державою в інтересах усіх членів суспільства; в) є видом і мірою необхідної поведінки людини і громадянина; г) обмежують права людини; ґ) є основою правового статусу; д) мають найвищий юридичний захист; е) рівні і невід’ємні; є) гарантовані щодо здійснення необхідності; є) наявність встановленої юридичної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання необхідної поведінки.