Застосування норм права — особлива форма їх реалізації

Курсовая работа

1. Поняття й основні форми реалізації норм права 6

2. Поняття і ознаки правозастосування 8

3. Основні стадії застосування норм права 11

4. Основні вимоги до правильного застосування норм права 16

5. Поняття і ознаки акта застосування норм права

6. Види актів застосування норм права 20

7. Застосування права і його відмінність від інших форм реалізації норм права 22

8. Процес застосування норм права, його основні стадії 27

Висновок 32, Використана література 34

Вступ

Проблеми реалізації права завжди були в центрі уваги юридичної науки, але це, на жаль, це не привело до їхнього остаточного вирішення. Навпаки, проникнення в даний процес, всебічний його аналіз ставили перед ученими усе більш важкі завдання.

У період створення й перших кроків на ниві державного будівництва незалежної молодої держави, якою є Україна, однією із центральних проблем, з якою зіштовхнулося українське суспільство, став розвиток демократії в сполученні з дотриманням законності й дисципліни. Це значить, що, якими не були б радикальними міри в економічній, політичній, соціальній і іншій сферах, вони повинні здійснюватися, лише одержавши схвалення вибраної демократичним шляхом законодавчої влади в особі Верховної Ради України. Разом з тим у правовій практиці були властиві правовий нігілізм, декларативність багатьох законодавчих установлень. Без подолання зазначених недоліків побудова правової держави неможлива [1].

У правовому суспільстві народ, з одного боку, і держава — з іншого, приймають на себе зобов’язання додержуватися права. Звідси проблема реалізації права має дві сторони й може бути розглянута по двох напрямках: проходження праву з боку органів держави й посадових осіб, з одного боку, і здійснення права у вчинках громадян, у діяльності їхніх організацій і об’єднань, з іншого. Вихідною формою реалізації права державою є законодавство. Прийняття правових законів, формулювання в законах правових приписань — найважча й при цьому найблагородніша справа законодавців. Тим самим вони реалізують наявні в суспільних відносинах об’єктивні по обставинах і природні за умовами місця й часу вимоги, що випливають із самої природи речей.

Прийняття підзаконних актів — уже вторинний процес. Тут в основному у формі конкретизації реалізується право, виражене в законах. Хоча, звичайно ж, життя як і раніше дає нам приклади того, як у підзаконних актах формулюються вихідні, первинні норми права, що не мають своєї основи в законах. У нормальних умовах така практика підлягає осуду, оскільки відшукати право й сформулювати його належним чином представляється можливим тільки в ході зробленої парламентської діяльності в рамках оптимально організованого законодавчого процесу. Через пробільність законів і відсутності норм у підзаконних актах, конкретизацією права займаються також вищі судові інстанції, а в країнах англосаксонської системи права — суди взагалі. Можна по-різному оцінювати форму реалізації права судами, але факт залишається фактом: у певних ситуаціях судді «черпали» право безпосередньо в житті й навіть конкурували із законодавцем. За загальним правилом основною формою реалізації права суддями й іншими посадовими особами держави вважається застосування правових норм, що втримуються в законах і підзаконних нормативних актах. Якщо дивитися на реалізацію права з боку громадян, то було б невірно не помітити їхньої участі у всіх відзначених формах і їх самостійного в ряді випадків (на своєму рівні) здійснення права в області законодавства, конкретизації й застосування права.

5 стр., 2266 слов

Право на особисте життя та його таємницю

... право таємницю листування, телефонних перего- злодіїв, поштових, телеграфних та інших повідомлень. Обмеження цього права можлива тільки виходячи з судового вирішення. Право на приватне життя. ... особисте життя) є життєдіяльність людини у особливої сфері сімейних , побутових, особистих, інтимних стосунків, що підлягали контролю з боку держави, ... за її зверненні його до лікаря) та інших категорій громадян. ...

Однак для громадян найбільш характерна все-таки реалізація законодавчих приписань волі законодавця, вираженої в законах і підзаконних актах.

Формування правової держави не можливе без поваги до закону, права, суворого дотримання юридичних норм. У даному зв’язку теоретичні проблеми реалізації права здобували особливу практичну значимість. Необхідний аналіз право-реалізаційної діяльності в різноманітних аспектах, тому що шлях від створення закону до втілення його приписань у фактичне поводження людей досить складний, залежить від безлічі факторів. Ці різні умови й фактори стали предметом дійсної роботи. При вивченні теми варто зрозуміти, що являють собою різні форми реалізації права.

Необхідно знати, які основні вимоги забезпечують правильне застосування норм права, у чому виражається законність і обґрунтованість цього процесу, які його основні стадії.

Варто розібратися в проблемі тлумачення законів і інших нормативних актів, що вони мають велике практичне значення. Необхідно також добре знати способи заповнення пробілів у праві, розбиратися в питаннях аналогії закону й аналогії права.

1. Поняття й основні форми реалізації норм права

Соціальне призначення права полягає в тому, щоб регулювати поведінку людей. Однак встановлені державою правові норми не можуть виконати регулюючої ролі без складного механізму їхньої реалізації.

Без виконання правових приписань у житті норми права мертві, інакше кажучи, вони втрачають своє соціальне значення. «Права не має, — зауважує Л. С. Явич, — якщо його положення не знаходять своєї реалізації в діяльності людей і їхніх організацій, у суспільних відносинах. Не можна зрозуміти право, якщо відволіктися від механізму його реалізації в житті суспільства» [11].

Під реалізацією права розуміють перетворення, втілення приписань юридичних норм у житті шляхом правомірного поводження суб’єктів суспільних відносин (державних організацій, посадових осіб, суспільних органів і громадян).

Реалізація права завжди пов’язана тільки з винятково правомірною поведінкою людей, тобто такою поведінкою, що відповідає правовим приписанням. В одному випадку це активні позитивні дії (використання права або виконання обов’язку); в іншому — це бездіяльність суб’єктів (утримання від здійснення протиправних дій).

22 стр., 10577 слов

Реалізація норм права

... 2.3. Застосування норм права – як одна з форм реалізації норм права...........................................................................................................31 3. Реалізація норм права і правомірна поведінка. Акти застосування норм права ................................................................................................34 3.1. Поняття і ознаки акта застосування норм ...

Отже, правомірне поводження суб’єктів суспільних відносин реалізує норму права, неправомірно — порушує. Саме через реалізацію норм права досягається результат, утримування якого було закладено законодавцем при розробці норми права. Тому своєчасна й точна реалізація правових норм — це найважливіша передумова дотримання й посилення правопорядку.

Дотримання норм права має місце тоді, коли суб’єкти втримуються від здійснення дій, що забороняються правом. Це пасивна форма поводження суб’єктів у сфері правового регулювання: вони не провадять дій, які заборонені нормами права, і в такий спосіб виконують правові заборони. Як приклад дотримання норм права — утримання громадянина від спроб вивезти за межі країни предмети, заборонені до вивозу. Саме в цьому й проявляється соціальна користь даної форми реалізації права. У більшості випадків, дотримання права відбувається непомітно, звичайно не фіксується. Саме тому його юридичний характер яскраво не проявляється. У цій формі реалізуються заборонені норми [4].

Виконання норм права відбувається, коли суб’єкти виконують покладені на них юридичні обов’язки. У даній формі реалізуються зобов’язуючі норми права. Але якщо норма права містить зобов’язання, то простої помірності суб’єкта від здійснення певних дій уже недостатньо. Більше того, у деяких випадках таке утримання від дій може кваліфікуватися як протиправна поведінка. Особливою рисою виконання норм права є активне поводження суб’єктів: вони роблять дії відповідним юридичним нормам, тобто виконують покладені на них активні зобов’язання. Наприклад, пасажир суспільного транспорту, компостуючи талон, виконує юридичний обов’язок — оплачує проїзд, отже, виконує норму права.

Використання норм права — коли суб’єкти за своїм розсудом, бажанню використають надані їм права. На відміну від дотримання й виконання, пов’язаних з реалізацією заборон і юридичних обов’язків, використання являє собою здійснення дій, що дозволяють правом. Для використання норм права характерне поводження суб’єктів, що стосується використання юридичних можливостей, закладених у суб’єктивних правах. Здійснюючи, наприклад, продаж або дарування якої-небудь речі, власник здійснює своє право володіння, користування й розпорядження майном шляхом використання прав, наданих йому відповідною нормою права. Особливістю використання норм права є те, що суб’єкт сам вирішує, використати або втриматися від використання суб’єктивного права, що йому належить. На відміну від дотримання й виконання норм права, які можуть бути як добровільними, так і примусовими, його використання може бути тільки добровільним.

Ці три форми реалізації, у ході яких юридичні норми перетворюються у житті безпосередньо діями самих суб’єктів суспільних відносин, прийнято називати формами безпосередньої реалізації права.

2. Поняття і ознаки правозастосування

Правозастосування — це здійснювана в процедурно-процесуальному порядку владна-організуюча діяльність компетентних державних органів і посадових осіб, яка полягає в індивідуалізації юридичних норм стосовно конкретних суб’єктів і конкретних життєвих випадків в акті застосування норм права.

13 стр., 6472 слов

Применение норм ГК РБ об ответственности за пользование чужими ...

... Гражданского кодекса Республики Беларусь (далее - ГК) исковой давностью признается срок для защиты права по иску лица, право ... нормы, ... РБ исполнение обязательств может обеспечиваться неустойкой, залогом, удержанием имущества должника, поручительством, гарантией, банковской гарантией, задатком и другими способами, предусмотренными законодательством или договором. Недействительность соглашения об ...

Якщо сказати спрощено, то застосування правових норм — це ухвалення на основі норм права рішень у конкретних справах. З погляду формальної логіки це процес, який полягає у підведенні конкретного життєвого випадку під загальну правову норму, а також ухвалення на цій основі спеціального акта — акта застосування норм права.

Якщо додержання, виконання і використання пов’язані з діями громадян, громадських організацій, комерційних об’єднань (корпорацій), то застосування норм права здійснюється державними органами і посадовими особами, і тільки у певних ситуаціях — громадськими організаціями. Громадяни не можуть бути суб’єктами застосування норм права [3].

У разі, якщо державний орган передає частину своїх повноважень окремим фізичним особам, то в процесі реалізації норм права вони виступають не як фізичні особи, а як представники цього державного органу.

Застосування норм права має місце там, де адресати правових норм не можуть реалізувати свої, передбачені законом права і обов’язки без посередництва компетентних органів. Можна сказати, що на певному етапі правозастосування підключається до способів безпосередньої реалізації — додержання, виконання, використання.

За загальним правилом (особливо в країнах, що належать до романо-германського типу правових систем) основною формою реалізації права суддями та іншими посадовими особами держави вважається застосування правових норм, що містяться в законах і підзаконних нормативних актах.

Випадки в яких виникає необхідність у застосуванні норм права:

1. Коли передбачені юридичними нормами права і обов’язки виникають лише після ухвалення владного рішення державного органу про наділення одних учасників правовідносин суб’єктивними юридичними правами і покладення на інших суб’єктивних юридичних обов’язків (наказ про зачислення абітурієнта до вузу).

2. Коли є спір про право (у майнових відносинах, при оподатковуванні) і сторони самі не можуть виробити узгоджене рішення про наявність або міру суб’єктивних прав і юридичних обов’язків (поділ майна між подружжям, вирішення спорів між учасниками цивільного договору).

3. У разі правопорушень, тобто коли не виконуються обов’язки, існують перешкоди для здійснення права і необхідно вдатися до примусових заходів (наприклад, стягнення штрафу, конфіскація майна).

4. У разі необхідності офіційного встановлення наявності чи відсутності юридичних фактів або конкретних документів (установлення факту батьківства, смерті, розірвання шлюбу).

5. У разі здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави і органів місцевого самоврядування — вирішення кадрових питань (зачислення до штату, підвищення в посаді), організація або ліквідація структурних ланок органу держави, виділення фінансів, приміщень тощо.

6. При здійсненні державним органом, організацією, установою яких-небудь дій на користь конкретного громадянина або іншої особи (нагородження, присвоєння звань, почесних посад, виплата пенсії, здавання внайми жилого приміщення).

9 стр., 4389 слов

Застосування норм права » Українські и

... p> 1. Встановлення фактичних обставин справи - життєвих фактів,явищ дійсності, що утворюють фактичну основу застосування права. Це підготовча ... коли потрібно встановити наявність або відсутність конкретних юридичних фактів або офіційно зареєструвати певні юридичні ... правових норм. Уповноважені органи повинні постійно відслідковувати зміни в законодавстві, вивчаючи нормативно-правові акти, які ...

7. При вирішенні питань, про статуси об’єднань (реєстрація уповноваженим органом громадських, некомерційних і комерційних корпорацій).

8. При вирішенні організаційних питань (наприклад, постанова Верховної Ради України про порядок висвітлення роботи сесії та ін.) тощо.

Згрупувавши всі випадки застосування норм права, можна дійти висновку, що правозастосування полягає у:

  • наділенні одних учасників правовідносин суб’єктивними юридичними правами і покладенні на інших суб’єктивних юридичних обов’язків;
  • вирішенні спору про право — про наявність або міру суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків;
  • визначенні міри юридичної відповідальності правопорушника.

Ознаки застосування норм права:

1. Має владний характер, тому що це діяльність компетентного органу або посадової особи, і лише в рамках наданих йому (їй) повноважень. Серед органів, що застосовують норми права, можна виділити органи юрисдикції — суди (загальні, арбітражні тощо), адміністративні комісії та ін. Наприклад, лише в судовому порядку можливо безперечне списання (стягнення) коштів з рахунків юридичних осіб і фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності.

2. Має індивідуалізований, персоніфікований характер, тому що являє собою вирішення конкретної справи, життєвого випадку, певної правової ситуації на основі норм права. Полягає в «прикладенні» норм права до конкретної особи (персони), конкретних обставин.

3. Має процедурно-процесуальний характер, тому що являє собою офіційний порядок дій, складається з низки стадій.

4. Має творчий, інтелектуальний характер, тому що це завжди інтелектуальна діяльність. Для застосування норм права необхідно свідомо проводити низку дій.

5. Здійснюється на основі норм права.

6. Має юридично оформлений характер — завершується ухваленням спеціального акту (у більшості випадків письмового), який називається актом застосування норм права або правозастосовним актом.

7. У своїй результативній частині (правозастосовний акт) завжди відіграє роль юридичного факту, який породжує, змінює або припиняє конкретні правовідносини (наприклад, вступ до шлюбу, розлучення подружжя, усиновлення дитини).

3. Основні стадії застосування норм права

Порядок застосування норм права може бути простим і складним. Прикладом простого Порядку (процесу) застосування норм права є застосування санкції за безквитковий проїзд у міському транспорті (пропозиція контролера сплатити штраф, одержання суми і виписка квитанції).

Інша річ складний процес застосування норм права (наприклад, застосування Особливої частини Кримінального кодексу)[2].

Складний порядок застосування норм права, як правило, складається з трьох стадій правозастосувальної діяльності:

1) встановлення фактичних обставин справи;

2) встановлення юридичної основи справи — вибір і аналіз юридичних норм (інакше: юридична кваліфікація фактичних обставин);

15 стр., 7080 слов

Административное право: сущность, нормы, субъекты

... ­ стративное право называют правом управления, или управленческим правом, ибо содержанием деятельности органов исполнительной влас ­ ти и исполнительных органов местного самоуправления является •именно государственное, или «публичное» управление. Такое понимание сущности административного права было ...

3) вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення.

Зазначені стадії є умовними, оскільки на практиці вони збігаються.

Розглянемо кожну з них:

І. Встановлення фактичних обставин справи (юридична кваліфікація фактичних обставин) — це стадія підготовча, але надзвичайно відповідальна, оскільки іноді має вирішальне значення, її можна поділити на такі підстадії:

1. Встановлення юридичних фактів і юридичного (фактичного) складу. Це можуть бути головні факти (тобто факти, що підлягають доведенню) і факти, що підтверджують головні, але обов’язково у тому обсязі, як того вимагає нормальне вирішення юридичної справи. У деяких випадках коло обставин, що підлягають встановленню, позначене у законі.

Головний факт (наприклад, факт вбивства, вчиненого громадянином Г.) належить, як правило, до юридичних фактів, тобто до фактів, що спричиняють виникнення або припинення юридичних наслідків. Зазвичай досліджуються не всі факти, а лише ті, які мають безпосереднє відношення до вирішення юридичної справи.

Часто збирання доказів і попереднє встановлення фактів є справою одних осіб, а ухвалення рішення у справі — інших. Однак завжди відповідальна особа правозастосовного органу (прокурор, суддя, директор підприємства, начальник УВС та ін.) зобов’язані переконатися у вірогідності фактів, їх обґрунтованості та повноті.

Вказівки на фактичні обставини справи містяться в гіпотезі норми права.

2. Встановлення фактичних обставин справи здійснюється за допомогою юридичних доказів. Правозастосувач не може спостерігати фактичні обставини справи безпосередньо, тому що вони, як правило, належать до минулого. Тому вони підтверджуються доказами — слідами минулого, які мають матеріальний і нематеріальний характер і зафіксовані в документах (показання свідків, протокол огляду місця події, висновок експерта та ін.).

Доказами є відомості про факти, інформація про них, а також самі факти (пожежа, крадіжка) і джерела відомостей про них — документи, акти, показання свідків. Джерела відомостей про факти потрібно засвідчити (наприклад, протокол про предмети, виявлені при обшуку, має бути підписаний понятими).

Юридична справа як сукупність документів, зібраних разом і певним чином оформлених, включає також документи правозастосовних органів (про прийняття справи до провадження, про призначення експертизи та ін.).

Вимоги до доказів:

  • а) вірогідність — залучення і аналіз лише тих фактів, які мають значення для справи, що розглядається. Виключається підтасування фактів і залучення фактів, що не стосуються справи;
  • б) обґрунтованість — використання лише зазначених процесуальними нормами засобів доведення. Наприклад, для встановлення причин смерті необхідно проведення експертизи. Виключається використання засобів доведення, взятих з іншого джерела, який не вказується;
  • в) повнота — встановлення всіх даних, які мають значення для справи, що розглядається.

3. Встановлення фактичних обставин справи відбувається через доведення — творчу діяльність з встановлення і надання доказів, участь в їх дослідженні та оцінці. Доведення дозволяє відтворити той чи інший фрагмент дійсності, реконструювати обставини з метою встановлення істини для застосування норм права.

Наприклад, предметом доведення у кримінальній справі є система обставин, встановлення яких необхідно для правильного вирішення кримінальної справи і виконання завдань кримінального судочинства. На стадії порушення кримінальної справи предмет доведення незрівнянно вужче, ніж в інших стадіях судочинства.

Законодавство фіксує, які обставини потребують доведення, а які ні (загальновідомі, презумпції, преюдиції), які факти доводяться певними засобами (наприклад, експертизою).

Остаточна оцінка доказу завжди є справою правозастосувача.

Презумпції у галузі доказів і доведення — це припущення про факти, їх наявність чи відсутність.

Види презумпцій:

1) неспростовні — це закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність певного факту, який не підлягає сумніву і тому не потребує доведення (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітньої особи);

2) спростовні — це закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність факту, який має юридичне значення, доки щодо цього факту не буде встановлене інше (наприклад, презумпція невинності особи).

Преюдиція — це виключення заперечуваності юридичної вірогідності одного разу доведеного факту. Якщо суд або інший юрисдикційний орган вже встановив певні факти (після їх перевірки і оцінки) і закріпив це у відповідному документі, то вони визнаються преюдиціальними — такими, що при новому розгляді справи вважаються встановленими, істинними, такими, що не потребують нового доведення [5].

II. Встановлення юридичної основи справи — вибір і аналіз юридичних норм.

Встановлення юридичної основи справи є юридичною кваліфікацією фактичних обставин справи. Юридична кваліфікація — це правова оцінка всієї сукупності обставин справи через співвіднесення даного випадку з певними юридичними нормами.

Вказівки на правові наслідки містяться в диспозиції (санкції) норми права.

Встановлення юридичної основи справи (юридична кваліфікація фактичних обставин) включає:

1. Вибір галузі, підгалузі, інституту права і знаходження норми, яка може бути застосована до даного випадку. Не можна підганяти факти під гіпотезу обраної норми.

2. Перевірку дійсності тексту того акта, в якому міститься шукана норма, тобто встановлення офіційного тексту норми. Не можна посилатися на неофіційні тексти. Слід керуватися останньою редакцією офіційного видання закону з усіма змінами і доповненнями на день застосування норм права.

3. Аналіз норми з погляду її дії в часі, просторі і за колом осіб. Слід встановити:

  • а) чи діяла норма права в момент, коли відбувалися досліджувані обставини;
  • б) чи діє вона в момент розгляду конкретної справи;
  • в) чи діє вона на території, де розглядається справа;
  • г) чи поширюється вона на осіб, пов’язаних з цією справою.

При визначенні чинності закону в часі необхідно додержуватися правила: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи» (ст. 58 Конституції України).

При виявленні в процесі вибору норм протиріч або суперечностей змісту двох чи більше формально діючих норм необхідно дозволяти колізію норм у такий спосіб:

  • а) якщо норми мають різну юридичну чинність, то діє норма, що має більшу силу;
  • б) якщо норми мають рівну юридичну чинність, то діє норма, прийнята пізніше.

4. З’ясування змісту норми права. Необхідна перевірка, чи немає офіційного тлумачення норми. Якщо правотворчий орган видав нормативно-правовий акт, а потім — акт, у якому наводиться офіційне тлумачення, то таке тлумачення є обов’язковим для того, хто застосовує норму.

Недостатньо перевірити, чи було офіційне тлумачення. Правозастосовний орган має сам її тлумачити, тому що без тлумачення не можна застосовувати правову норму.

Всі зазначені дії є головними вимогами до застосування норм права і служать одній меті — правильній кваліфікації фактів, а відтак — зміцненню законності та правопорядку.

III. Вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення.

Результат вирішення юридичної справи виражається в індивідуальному державно-владному велінні, розпорядженні, акті-документі, який називається правозастосовним актом. Право-застосовний акт може мати подвійну правову функцію:

1) юридичної констатації, тобто визнання існування певних фактів, їх правомірності (неправомірності), визнання того чи іншого права за даною особою або констатації у даній події факту правопорушення;

2) нового юридичного обов’язку, тобто після ухвалення рішення (а саме: накласти покарання, встановити обов’язок, здійснити певні дії у встановлений строк, передати майно, сплатити борг та ін.) необхідна додаткова діяльність, новий обов’язок компетентних органів щодо виконання рішення.

4. Основні вимоги до правильного застосування норм права

Вимоги до застосування норм права — юридичні правила (умови), за допомогою яких правозастосовний орган (суд, адміністрація державних органів та ін.) втілює в життя принципи права [1].

Правозастосовний орган керується такими вимогами:

1. Законності (належного додержання законних процедур):

  • а) при вирішенні справи грунтується на конкретній нормі чи права сукупності норм, які прямо стосуються розглянутої справи;
  • дотримується їх точного змісту;
  • б) діє в рамках своєї компетенції;
  • не виходить за межі повноважень, передбачених законом;
  • у разі їх порушення несе юридичну відповідальність;
  • в) завжди застосовує правові норми, коли виникають обставини, передбачені нормою;
  • не ухиляється від застосування норми;
  • не припиняє дії норми з будь-якого приводу (застарілість, невідповідність місцевим умовам тощо) або під впливом особи (органу), не уповноваженої на те законом. Доки норма права не скасована, не змінена або не припинена у встановленому законом порядку, вона є обов’язковою для правозастосовного органу.

2. Обґрунтованості:

  • а) виявляє всі факти, що стосуються справи;
  • б) ретельно і неупереджено (об’єктивно) вивчає факти, визнає їх достовірними;
  • в) відкидає всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.

3. Доцільності, тобто відповідності діяльності правозастосовних органів і осіб у рамках закону конкретним життєвим умовам місця і часу; обрання оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації:

  • а) у межах змісту норми (яка передбачає межі в рамках одного рішення, можливість вибору між різними рішеннями, можливість застосувати норму або утриматися від її застосування) обирає рішення, яке найповніше та найправильніше відображає зміст закону;
  • б) при однаковому і неухильному виконанні юридичних розпоряджень діє ініціативно — з урахуванням місця і часу виконання, розумно розподіляє сили і засоби і т.д.;
  • в) зважує на індивідуальні особливості справи, соціальну значущість застосовуваної норми, її відповідність духу права.

4. Справедливості:

  • а) неупереджено ставиться до дослідження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній, до остаточного рішення;
  • б) приймає рішення, яке узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, власними моральними переконаннями і моральними переконаннями суспільства в цілому.

5. Поняття і ознаки акта застосування норм права

Акт застосування норм права (правозастосовний акт) — це індивідуальний правовий акт-волевиявлення (рішення) уповноваженого суб’єкта права (компетентного державного органу або посадової особи), що встановлює (змінює, припиняє) на основі юридичних норм права і обов’язки учасників конкретних правовідносин або міру відповідальності конкретних осіб за вчинене ними правопорушення. У встановлених законом випадках він оформляється у вигляді письмового документа (акта-документа).

Правозастосовний акт — вирок, рішення, визначення, висновок тощо (наприклад, нарахування пенсіонеру пенсії; вирок суду у конкретній кримінальній справі) — результат вирішення юридичної справи і підсумок застосування норм права.

Серед актів застосування норм права слід розрізняти:

  • основний акт, в якому виражене рішення юридичної справи в цілому;
  • допоміжні акти (проміжні, додаткові, супутні), що оформляються при встановленні фактичних обставин справи, у ході судового процесу, на інших стадіях.

Ознаки акта застосування норм права такі.

1. Приймається на основі нормативно-правового акта і спирається на певну норму права, тобто є законним і обґрунтованим.

2. Виходить від компетентних органів держави в особі їх посадових осіб і являє собою категоричне, офіційно-владне, обов’язкове для виконання веління, яке охороняється примусовою силою держави.

3. Адресується чітко визначеним суб’єктам, тобто є персоніфікованим, індивідуальним.

4. Поширює норму права на конкретну юридичну ситуацію (виключається поширення на подібні випадки), вичерпує себе одноразовим застосуванням, тобто розрахований на один раз.

5. Має певну, встановлену законом форму документа (наказ, рішення, вирок, розпорядження), якщо це письмовий акт (а їх більшість).

Містить чітко позначені реквізити: назву, підпис, дату. Має сувору структуру: вступну, описову, мотивувальну і результативну частини.

6. Може бути оскаржений чи опротестований ким-небудь із зацікавлених осіб.

Акт застосування норм права — найпоширеніший вид правових актів. Як і нормативно-правовий акт, він має юридичну силу, носить державно-владний обов’язковий характер.

Одночасно правозастосовний акт відрізняється від нормативно-правового акта за низкою зазначених вище ознак: приймається на основі нормативно-правового акта; персоніфікований; поширює норму права на конкретний випадок (одноразовий); містить у собі обов’язок підкоритися — виконати сформульоване у справі рішення.

Правозастосовний акт, як правило, забезпечує виникнення і розвиток правовідносин у конкретній ситуації. Без таких юридичних фактів не може реалізуватися конкретна правова норма.

Як і нормативно-правовий, правозастосовний акт може виходити від тих самих органів і посадових осіб — Президента, Кабінету Міністрів, міністерств і відомств України, органів місцевого самоврядування. Наприклад, Верховна Рада України встановлює нове почесне звання «Заслужений діяч юстиції» — це нормативно-правовий акт. Через три дні видається Указ Президента України про присвоєння конкретній особі цього звання. Це акт застосування норм права. Він індивідуальний. Та сама правова форма може бути наповнена різним змістом. З зазначених двох форм права — закону і указу — лише закон має нормативний характер [9].

Однак у форму указів Президента України можуть убиратися як нормативно-правові акти, так і індивідуальні розпорядження — залежно від змісту.

6. Види актів застосування норм права

Види актів застосування норм права класифікуються за різними критеріями.

За формою зовнішнього вираження:

1) письмовий акт (таких більшість).

Письмовий акт може бути, як мінімум, двох видів:

  • а) окремий документ (вирок суду);
  • б) резолюція за матеріалами справи (затвердження прокурором обвинувального висновку);

2) усний акт (виклик понятих);

3) конклюдентний акт — акт дії (наприклад, застосування працівниками міліції табельної зброї або застосування жестів міліціонером-регулювальником дорожнього руху).

За способом прийняття:

1) колегіальні;

2) одноособові.

За суб’єктами прийняття:

  • акти парламенту;
  • акти глави держави;
  • акти виконавчих органів;
  • рішення загальних судів;
  • акти арбітражу;
  • акти нотаріату;
  • акти прокурорського нагляду;
  • акти місцевих (муніципальних) органів влади;
  • акти керівників підприємств, військових частин тощо;
  • акти уповноважених органів громадських організацій тощо. Акти застосування норм права приймаються практично всіма органами держави.

За юридичною формою:

  • укази;
  • постанови;
  • розпорядження;
  • накази;
  • ухвали (суду та ін.);
  • протести, подання, розпорядження, вироки, рішення.

За функціями у правовому регулюванні (або функціями права):

1) регулятивні — офіційно підтверджують або визначають права та обов’язки сторін, викладені в диспозиції регулятивних норм (наприклад, свідоцтво про реєстрацію шлюбу);

2) охоронні — встановлюють міру юридичної відповідальності відповідно до санкції охоронних норм (наприклад, квитанція про сплату штрафу).

За галузевою належністю:

1) кримінально-правові;

2) адміністративно-правові;

3) цивільно-правові та ін. (крім процесуальних).

За юридичними наслідками:

1) правовстановлюючі (про призначення директора, про присвоєння звання);

2) правоконстатуючі (свідоцтво про шлюб; свідоцтво про смерть);

3) правоприпиняючі (протест прокурора з приводу незаконного виселення громадянина Г.);

4) правозмінюючі (заміна арешту підслідного на підписку про невиїзд);

5) правоскасовуючі (винесення судом рішення про ліквідацію акта, про втрату ним юридичної сили).

За значенням у юридичному процесі:

  • основні акти, що містять завершене рішення у справі (вирок, рішення суду);
  • допоміжні акти, що забезпечують прийняття основних актів (постанова і порушення кримінальної справи).

7. Застосування права і його відмінність від інших форм реалізації норм права

Однією із форм реалізації норм права є їх застосування, що характеризується набором ознак, які істотно відрізняють цю форму від дотримання, виконання й використання норм права.

По-перше, застосування норм права — це діяльність, що здійснюється тільки відповідними державними органами або з їхнього доручення суспільними структурами. Це організуюча владна діяльність держави, за допомогою якої впорядковується громадське життя шляхом установлення чітких організаційних початків взаємин між різними суб’єктами суспільних відносин, зосередження рішення певних питань у руках компетентних органів. При цьому громадяни не можуть бути суб’єктом застосування норм права. У випадках, коли державні органи передають частина своїх повноважень окремим особам, у процесі застосування норм права ці особи виступають як представники відповідних державних органів, а не як громадяни. Правозастосовну діяльність здійснюють державні органи, посадові особи й, у деяких випадках, громадські організації. У реальному житті застосування норм права здійснюється декількома правовикористовуючими органами. Діяльність таких компетентних органів пов’язана з особливими прикладами дозволу життєвих ситуацій, шляхом професійних знань, навичок. З огляду на це, держава визначає спеціальних суб’єктів, наділяючи їхніми владними повноваженнями для здійснення подібної діяльності.

До них ставляться:

  • а) державні органи (суд, прокуратура й т.д.);
  • б) посадові особи (Президент України, голова держадміністрації й т.д.);
  • в) деякі громадські організації (товариські суди, профспілки).

Так, прикладом застосування норм права в кримінальній справі може бути наступна схема:

Органи розслідування

(розслідування справи, виявлення доказів)

Суд

(винесення рішення)

Виправні установи

(виконання рішення суду)

По-друге, застосуванню норм права властивий державно-владний характер. Застосування права — один з видів державної діяльності, спрямований на реалізацію правових приписань у життя й здійснюється від імені держави або уповноважених їм суб’єктів і тому є обов’язковим для всіх адресатів.

По-третє, застосування норм права завжди являє собою активний творчий характер, про що свідчить багатоступеність цього процесу.

По-четверте, застосування права здійснюється в певних процесуальних формах. Це сприяє зміцненню законності й правопорядку в суспільстві, забезпеченню захисту інтересів особистості. В одних випадках норми порядку розгляду справ дуже деталізовані й утворять самостійні процесуальні галузі права (наприклад, карно-процесуальне право), а інших випадках — тільки встановлюється певна процедура рішення окремих справ (призначення пенсії, прийом на роботу й ін.).

По-п’яте, процес застосування норм права завершується виданням правозастосовного акту, у якому фіксуються індивідуально-конкретні правові норми.

По-шосте, застосування права, як самостійна форма реалізації — складна, оскільки її здійснення проявляється в сполученні з іншими формами реалізації (виконанням, дотриманням, використанням) і у взаємному проникненні друг у друга.

По-сьоме, застосування права — це не одноактна дія, а певний процес, що має початок і закінчення й, що складається з ряду послідовних стадій реалізації права (установлення фактичних обставин справи, юридичної основи справи й т.д.).

«Посприяти, примусити до реалізації правових норм, покласти відповідальність у випадку порушення правових норм і т.п. — така завдання суб’єктів правозастосування» [5].

Суб’єкт правозастосування — це наділений державою відповідною компетенцією активний учасник правозастосовних відносин, якому належить провідна роль у розвитку й русі цих відносин у напрямку дозволу конкретної життєвої ситуації за допомогою акту застосування.

Слід зазначити, що застосування норм права — це спрямована на реалізацію норм права й здійснювана в спеціально встановлених формах державно-владна, організаційна діяльність державних органів і уповноважених державою суспільних органів по прийняттю індивідуально-конкретних правових норм із метою рішення конкретної справи.

Необхідність застосування норм права обумовлена випадками:

  • а) коли правові відносини можуть виникнути або змінитися тільки за рішенням державного органу (наприклад, зарахування в навчальний заклад, призов на службу в Збройні Сили);
  • б) коли правові відносини, які виникають між сторонами, настільки важливі для суспільства, що в кожному випадку їх варто контролювати з погляду законності й закріплювати рішенням компетентного органа (рішення відповідного органа про дозвіл приватизації громадянином житла, реєстрація нотаріусом заповіту й т.д.);
  • в) коли для виникнення певних правових відносин потрібно офіційне підтвердження наявності або відсутності конкретних фактів (визнання батьківства, визнання померлої й ін.);
  • г) коли виникає суперечка, що має юридичне значення, по питанню певних фактів або відносин і сторони самі не можуть досягти домовленості (розділ майна);

— д) у випадках, коли варто прибігати до примусових заходів (наприклад, конфіскація майна, стягнення штрафу).

Державний примус у правовій сфері набуває чинності не автоматично. Норми права лише передбачають можливість державного примуса, а реально він застосовується відповідними державними органами.

Отже, у процесі застосування норм права уповноважений орган за допомогою індивідуальних актів вирішує два завдання:

  • а) організація виконання приписань норм права, їхнього позитивного виконання;
  • б) забезпечення відповідної реакції на порушення або неналежне виконання норм права.

На цій підставі в літературі виділяються дві форми застосування права: оперативно-виконавчу й правоохоронну.

Оперативно-виконавча форма застосування права — це владна оперативна діяльність державних органів по реалізації приписань норм права шляхом створення, зміни або припинення конкретних правовідносин на основі норм права. Зазначена форма діяльності є основний спосіб організації виконання позитивних велінь права [8].

Застосування норм права буде вірним лише тоді, коли цей процес відповідає таким умовам:

  • а) він повинен бути законним. Тобто, коли весь процес застосування конкретної норми права відбувається саме в рамках, певних відповідними правовими нормами;

— б) він повинен бути обґрунтованим, тобто повинна застосовуватися норма права, передбачена для даного конкретного випадку. Обґрунтованість застосування права передбачає точне й своєчасне виконання вимог правових норм, виключення випадків свавілля органів використовуючих право, із правозастосовних рішень.

8. Процес застосування норм права, його основні стадії

Процес застосування норм права може починатися з ініціативи самого правозастосовного органа, за вказівкою вищого органу або по заявах зацікавлених суб’єктів і являє собою систему послідовних дій, певні однорідні групи яких поєднуються в так звані стадії правозастосування. У юридичній літературі в дослідженнях різних авторів визначається різна кількість стадій процесу застосування норм права. На думку авторів досліджень по даному питанню доцільно виділити такі самостійні стадії цього процесу [2].

Перша стадія — це встановлення й аналіз фактичних обставин справи або ситуації, які мають потребу в регулюванні або рішенні. На цій стадії застосування правових норм необхідно встановити, яка дія, подія відбулися й чи мають вони юридичне значення. Всю сукупність обставин, які підлягають установленню, можна віднести до трьох основних груп:

  • а) фактичні обставини, з якими нормами права зв’язане виникнення юридичних наслідків;
  • б) дані, які характеризують особистість суб’єктів, причетних до розгляду відповідної справи;
  • в) обставини, які схиляли суб’єктів до певного поводження (правомірному або неправомірному).

    При цьому в увагу беруться умови, мотиви юридично значимого поводження.

Перша стадія є вихідною стадією процесу застосування права, коли уточнення, оцінка фактичних обставин справи, які мали юридичне значення, спричиняють юридичну оцінку фактів, які встановлюються. Метою цієї стадії є встановлення об’єктивної істини, і по своїй суті ця стадія являє собою процесуальну діяльність, що знаходить вираження в зборі, перевірці й оцінці відповідних доказів у справі і їхніх джерелах. При цьому методи й кошти, які застосовуються при встановленні й дослідженні обставин справи, повинні бути:

  • а) дозволені правом;
  • б) етичні;
  • в) наукові;
  • г) ефективні.

Друга стадія застосування норм права зводиться до вибору й установлення автентичності тексту норми права (юридична кваліфікація).

На цій стадії встановлюється, на підставі втримування якої норми права повинна розглядатися дана конкретна ситуація. Правова (юридична) кваліфікація проявляється як оцінка відповідних життєвих фактів з погляду їхнього значення для права, тих наслідків, які набувають чинності на підставі відповідних правових вимог. Інакше кажучи, юридична (правова) кваліфікація — це встановлення тотожності ознак конкретного поводження суб’єктів тим ознакам, які зафіксовані в нормі права.

При виборі норми права, що передбачає обставини, які варто врегулювати, потрібно встановити автентичність правової норми: упевнитися, що текст використовуваної норми не був змінений у встановленому порядку, чи діє вона в цей момент. Для цього потрібно користуватися офіційно виданими текстами. Кожну обрану для застосування норму права досліджують у наступних напрямках:

  • чи діяла норма права в момент, коли відбувалися досліджувані події;
  • чи діє вона в момент розгляду конкретної справи;
  • чи діє вона на території, де розглядається справа;
  • чи поширюються її дії на суб’єктів, пов’язаних із цією справою.

Наступною третьою стадією процесу застосування норм права є тлумачення норм права.

Під тлумаченням права розуміється певний розумовий процес, спрямований на встановлення втримування норм права шляхом виявлення значень і змісту термінів і виражень (знаків природної мови), ув’язнених у нормативних актах. Таке розуміння тлумачення позначається звичайно шляхом вираження “з’ясування змісту (утримування) норм права”.

Тлумачення правової норми являє собою складне явище інтелектуально-вольового характеру, спрямоване на пізнання й пояснення змісту правових норм із метою їх найбільш правильної реалізації [4].

Істотною ознакою норм права є їх загальний і абстрактний характер (нормативність), поширення їхньої дії на широке коло суб’єктів і ситуацій. У той же час норми права реалізуються в конкретних діях суб’єктів, застосовуються до конкретних ситуацій. Тому в ході реалізації, і правозастосування зокрема, виникає необхідність конкретизувати ті або інші змістовні елементи норм права, виражені в загальній і абстрактній формі, і в такий спосіб наблизити втримування норм права до конкретних ситуацій. У ході тлумачення загальні й абстрактні норми переводяться на мову більше конкретних висловлень, не зухвалі сумніви про відносність норми саме до даної ситуації, що підлягає юридичному дозволу.

Кожна норма права регулює певний вид суспільних відносин, обкреслений у нормах права загалом. Конкретні ж відносини певного виду, регульовані нормами права, не тільки численні, але й мають індивідуальні ознаки, особливостями, хоча й містять, зберігають істотні риси, властивому всьому виду відносин. Ця індивідуальність відносин у процесі застосування до них норм права породжує різноманіття питань, відповіді на які можна одержати тільки шляхом тлумачення.

Не виключена поява в суспільному житті й нових відносинах, життєвих ситуацій, які не існували в момент створення закону або не одержали широкого розвитку, поширення ситуацій, які конкретно не мав на увазі законодавець, однак у чинність абстрактного характеру норм права охопив їхнім регулюванням. Поява таких нових життєвих ситуацій, що врегульовані нормами права в чинність загального характеру останніх, також породжує різні питання, що вимагають відповіді шляхом тлумачення.

Результат дослідження правової норми, що йде від більш простого й елементарного до більш складному та глибокому, дає нам щире подання про втримування правової норми.

Встановлення систематичних зв’язків норми з іншими, близькими їй по втримуванню, в одних випадках дозволяє всебічно розглянути першу норму без зради її втримування. В інших випадках близька норма може доповнити приписання досліджуваної норми, уточнювати її, ліквідувати можливість виникнення пробілів і непорозумінь при її застосуванні. Зв’язок норм з’являється також у тім, що одна норма може встановлювати певні виключення із загального правила, сформульованого в іншій нормі, змінювати в тім або іншому ступені втримування іншої норми, обмежувати або поширювати обсяг її дії.

Роз’яснення законів і інших нормативних актів може виражатися як у формі офіційного акту вповноваженого органа, так і у формі не маючи формально обов’язкового характеру рекомендацій і рад, що дають громадськими організаціями або окремими особами, становить істотну сторону проблеми тлумачення. Певному органу або особі для виробництва роз’яснення необхідно, звичайно, усвідомити собі втримування нормативного акту, що роз’ясняє, однак це є лише необхідною передумовою для роз’яснення.

Акти застосування норм права відрізняються від нормативних актів по таких ознаках: нормативні акти містять норми права для невизначеного кола осіб. Акти ж застосування норм права містять індивідуальні приписання, які адресовані персонально зазначеними в них особам або організаціям. Нормативні акти характеризуються можливістю кількаразової їхньої реалізації. Акти ж застосування норм права в рамках конкретної життєвої ситуації мають одноразову дію.

Останньою стадією процесу застосування норм права є заключна стадія, у рамках якої здійснюються фактичні дії, завдяки чому норма права впроваджується в життя. Наприклад, студент, зарахований у ВУЗ, починає навчання в навчальному закладі; пенсіонер фактично одержує пенсію, що йому нарахована.

Найголовнішим є дотримання принципу законності на кожній зі стадій процесу реалізації норм права.

Висновок

У результаті проведеного в даній роботі дослідження можна зробити висновок про те, що за допомогою реалізації права досягається той результат, до якого законодавець прагне і який, на його думку, повинен привести до корисної мети.

Ознайомившись із формами реалізації законодавчої волі, ми можемо зробити висновок про те, у практичному відношенні їхня класифікація тісно пов’язана з обранням методів забезпечення нормального процесу реалізації правових норм і досягнення необхідних законодавцем результатів.

Успіх або неуспіх перекладу нормативних вимог права у реальне поводження зв’язаний в остаточному підсумку зі створенням належної бази, науково-технічним і ресурсним забезпеченням сприятливого морально-політичного клімату, організаційними мірами й т.п., чого так не вистачає нашій країні. Разом із тим велике значення має суб’єктивна сторона процесу здійснення права й кошти прямого впливу на волю й свідомість людей. Необхідно зробити висновок про те, що якщо люди рішуче відмовляються коритися пред’явленій вимозі, то останнє ніколи не буде здійснено в їхній поведінці. У зв’язку із цим держава використовує ряд методів для того, щоб сформувати в громадян, посадових осіб і колективних суб’єктів права потребу, бажання або необхідність зробити передбачені в нормах права дії.

Історія знає дві основні можливості спонукати людей до реалізації державних велінь — це обіцянка нагороди й погроза фізичним примусом або позбавленням яких-небудь благ. Іншими словами — це всім добре відомі методи батога й пряника.

При такій умові глобальна перспектива складається в поступовому відпаданні необхідності спеціалізованого державного примусу. Саме втримування права спричиняє добровільну покору з боку переважної більшості громадян.

У результаті всього вищевикладеного ми можемо зробити висновок про значимість процесу реалізації правових приписань у житті держави й суспільства в цілому.

Використана література:

1. Алексєєв С. С. «Проблеми теорії права: Курс лекцій». Львів, 1993.

2. Алексєєв С. С. «Загальна теорія права». К., 1995.

3. Вопленко Н. Н. «Офіційне тлумачення норм права». М., 1996.

4. Лазарєв В. В. «Соціально психологічні аспекти застосування права». К., 1992.

5. «Загальна теорія держави й права», під ред. В. В. Копейчикова, К.,1999.

6. «Загальна теорія права й держави», під ред. В. В. Лазарєва, М., 1999.

7. Хропанюк В. Н. Теорія держави й права, М., 1995

8. Явич Л. С. «Загальна теорія права», П., 1991

9. Теорія держави та права / За редакцією академіка АПрН України, доктора юридичних наук, професора В.В. Копєйчикова.-К.:Юрінком, 2002.

10. Конституція України (з офіційним тлумаченням Конституційного Суду України) / Відповід. редакт. Канд. Юрид. Наук С.Б. Чехович. — К.: Ліра-К, 2005.

11. Котюк В. О. Теорія права. — К., 1996

12. Селіванов А.О. Будуємо нову державу. — К., 1997.