Право власності, поняття загальна характеристика

ВСТУП………………………………………………………………… ……………….4

РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ВЛАСНОСТІ І ПРАВА ВЛАСНОСТІ………6

РОЗДІЛ 2 ФОРМИ ТА ВИДИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ………………18

РОЗДІЛ 3 ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ВЛАСНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ……………………………………………………………… …………….28

ВИСНОВКИ………………………………………………………… ………………35

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………37

ДОДАТКИ…………………………………………………………… ……………..41

ВСТУП

Майнові відносини, зокрема відносини власності, є економічною основою держави та ключовою частиною предмета цивільного права. У процесі історичного розвитку проблематика правового регулювання питань власності перебувала в центрі наукових досліджень учених-цивілістів. Дослідницький інтерес до проблеми права власності не поменшав і нині, особливо – до проблеми його форм. Наукові дослідження законодавчого регулювання права власності затребувані як у законотворчій, так і в правозастосовній діяльності.

Аналіз чинного законодавства свідчить про наявність значних розбіжностей і прогалин у підходах до вирішення проблем формування інституту права власності.

Сьогодні серед значних проблем, пов’язаних з інститутом власності слід виокремити такі: по-перше, проблему публічної власності (власність поділили між трьома рівнями публічних утворень, не розділивши повноважень. Публічна власність потрібна, вона виконує певні соціальні функції); по-друге, проблему співвідношення публічного та приватного права.

Питанню права власності було присвячено чимало праць вчених, це зокрема роботи: О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцова, О.О. Підопригори, Є.О. Суханова, В. Чанкіна, В.Маслова, Д. Генкіна, Ю.Толстого, А. Венедиктова та ін.

Попри наявний масив наукових розробок з досліджуваного питання, нині невирішеними залишаються проблемні питання колізійності норм вітчизняного законодавства про форми права власності, відсутність єдності в поглядах науковців щодо вдосконалення вітчизняного законодавства в частині форм права власності тощо.

В сфері цивільного законодавства, що регулює форми власності в Україні, діє чимало нормативних актів. Однак відсутність єдиного кодифікованого акта, який закріпив би основні положення права власності, зумовлює виникненя цілого ряду проблем. Необхідність подальшого зміцнення законності у сфері нормотворчості постійно потребує підвищення рівня організації відомчих нормативних актів.

Метою дослідження є розкриття сутності норм інституту права власності та виявлення істотних проблем, недоліків і прогалин у чинному законодавстві, розробки конкретних пропозицій щодо шляхів і методів їх вирішення.

12 стр., 5613 слов

Галузі українського права: господарське право

Враховуючи особливості функцій, господарське законодавство визначає правове становище таких суб'єктів господарського права, як: підприємства та їхні структурні підрозділи; об'єднання підприємств; ... суб'єктів господарських відносин шляхом рекомендованих моделей відповідних правовідносин. Наприклад, зразкові форми договорів щодо окремих видів відносин, методичні рекомендації стосовно окремих видів ...

Завдання дослідження полягають у наступному:

  • проаналізувати формування інституту права власності в Україні;
  • розкрити зміст права власності;
  • охарактеризувати особливості права власності в Україні на сучасному етапі;
  • дослідити проблеми права власності українського народу.

Об’єктом дослідження виступає інститут права власності та особливості його функціонування на сучасному етапі розвитку нашої держави.

Предмет дослідження складає система нормативних актів, що регулюють цивільно-правивий інститут права власності.

Методи дослідження. При написанні курсової роботи були використанні порівняльно-правовий, системно-структурний, історико-правовий та логіко-юридичний методи.

Структура курсової роботи та послідовність її частин обумовлені об’єктом, метою та завданнями дослідження. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, які охоплюють сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг курсової роботи 41 сторінка.

РОЗДІЛ 1

ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯВЛАСНОСТІ І ПРАВА ВЛАСНОСТІ

1.1. Поняття власності як економічної категорії

Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспільному виробництву, в процесі якого створюються необхідні для неї матеріальні блага (за винятком благ, безпосередньо створених природою).

Звичайно ж функціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей. Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва і задоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповідні взаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають насамперед виробничого забарвлення.

Суспільне виробництво формує відповідну спрямованість взаємовідносин, сутність якої полягає у привласненні людиною (колективом людей) предметів природи і продуктів суспільного виробництва, що дає можливість індивіду ставитися до них «як до своїх, до власних». Цілком логічно, що коли для одного індивіда (суб’єкта) привласнене майно є «своє», то для іншого воно може бути «чуже». Однак привласнення, як правило, не може бути без відчуження. Тому варто погодитись з авторами, які вважають, що «власність одних людей чи їх колективів на майно невіддільно пов’язана з відчуженням даного майна від інших людей». Водночас подібне твердження не може бути в такій же мірі прийнятним, коли індивід привласнює результати власної праці. У такому разі привласнення майна одним індивідом не супроводжується відчуженням його від іншого індивіда.

У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, приналежності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, є його сутністю. Для того, щоб було, що привласнювати необхідно насамперед належним чином підготувати предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише в умовах певної самоорганізації суспільства [13, с. 7-26].

15 стр., 7040 слов

Право собственности в Украине

... умовою функціонування організованого виробництва в межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною складовою частиною. Роль економічних відносин власності полягає у закріпленні стану приналежності матеріальних благ індивідам, віддзеркалюючи статичний ...

Отже, поза сумнівами твердження: власність можлива лише в людському суспільстві, яке до того ж знаходиться на певному ступені свого розвитку. Про досягнення суспільством такого ступеня може свідчити про здатність людей вступати у виробничий процес з метою привласнювати засоби виробництва, продукти праці та задовольняти свої потреби в кінцевому результаті.

В своїй історії, як загальновідомо, суспільство пройшло кілька ступенів розвитку розподілу праці: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний типи виробничих відносин. Кожному з перерахованих типів виробничих відносин відповідає визначена форма власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і соціалістична.

Першооснову усіх наведених форм власності становлять економічні відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність у такому значенні є її економічним розумінням. Між тим економічні відносини власності, які існують в цілому помимо волі і свідомості людей, можуть бути об’єктом правового регулювання, одержуючи відповідне оформлення в нормах права. У такому разі проявляється юридичний зміст власності. Закріплення відносин власності правовими засобами здійснюється під впливом волі суспільних груп, які прийнято називати классами. Однак, на наш погляд, історичний розвиток суспільних відносин свідчить, що в сучасних умовах відбувається процес нівелювання класового впливу на формування відносин власності і посилення на них впливу тих суспільних груп, які домінують в суспільстві, об’єднуючись між собою заради суспільно-прогресивної ідеї (наприклад, досягнення високого добробуту на демократичних засадах суспільного життя).

Безперечно, що відносини права власності є похідними відносно економічних відносин власності, які є складовою частиною виробничих відносин. Саме власність є умовою функціонування організованого виробництва в межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною складовою частиною. Роль економічних відносин власності полягає у закріпленні стану приналежності матеріальних благ індивідам, віддзеркалюючи статичний момент того чи іншого способу суспільного виробництва [25, с. 123-131].

В юридичній науці радянського періоду на базі марксистських положень про власність сформувалася в цілому правильна уява про статичний характер економічних відносин власності. Не менш важливою є завершальна стадія привласнення – розподіл матеріальних благ між членами суспільства. Власність обумовлює необхідність суспільного розвитку, виробництва. Водночас без виробництва неможливе існування власності, оскільки не можна привласнити те, чого не існує. Привласнення не є самоціллю суспільства. В кінцевому випадку здобуті чи створені матеріальні блага використовуються для відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членами суспільства.

Таким чином, економічні відносини власності включають наступні визначальні стадії їх реалізації:

  • а) заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ;
  • б) розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами;
  • в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ.

Інтерес до правового оформлення відносин власності, пояснюється, по-перше, необхідністю стабільного забезпечення існуючих потреб громадян та інших суб’єктів правовідносин у майні, захисті інтересів у підприємництві та сфері інтелектуальної діяльності, зробити власність недоторканою для інших осіб; по-друге, неможливістю ефективної заміни права власності іншими майновими правами [15, с. 76-84].

13 стр., 6496 слов

Право землекористування

... землі приватної власності (пункт «а» статті 80 ЗК України). Саме ці суб'єкти можуть виступати однією стороною у відносинах права землекористування. Другою стороною відносин права землекористування є землекористувачі. ... і основного засобу виробництва, що знайшло своє закріплення у статті 5 Земельного кодексу України, у вигляді основного принципу земельного законодавства. Право землекористування - це ...

1.2. Поняття та зміст права власності

Право власності є одним з основних правових інститутів правової системи кожної країни. Інститут права власності має вирішальне і визначальне значення для всього цивільного права. В сучасній юридичній науці термін «право власності» вживається в об’єктивному і суб’єктивному значеннях.

Право власності в об’єктивному розумінні – це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежність матеріальних благ конкретним суб’єктам (в тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ).

Подібна сукупність норм в цілому утворює цивільно-правовий інститут права власності. Варто, однак, зауважити, що норми інституту права власності містяться як в цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційному, земельному, пенсійному, сімейному та ін).

Тому такий правовий інститут є всі підстави вважати комплексним (багатогалузевим) інститутом права. Ним регулюються, як правило, лише ті відносини власності, які набувають форму товарно-грошових відносин. Інші ж майнові відносини щодо власності є предметом регулювання чи захисту інших галузей права (кримінального, адміністративного та ін.) [14, с. 234-242].

Деякі автори певну частину таких норм схильні розглядати як складові частини загальноправового, комплексного інституту права власності. Така думка безперечно має право на існування, хоча й вимагає ще свого глибокого та всебічного обгрунтування.

До інституту права власності мають відноситися ті норми, які:

  • а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику;
  • б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб’єктів права власності;
  • в) визначають обсяг повноважень власника по володінню, користуванню та розпорядженню матеріальними благами;
  • г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на приналежні суб’єкту матеріальні блага;
  • д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.

Вищенаведені критерії дають можливість виявити в різних галузях законодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права власності. Безумовно переважна їх частина є цивільно-правовими [20, с. 344-356].

Право власності в суб’єктивному значенні – це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб’єкта-власника (громадянина, колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Пропонованні наукові визначення права власності у суб’єктивному значенні можна звести до двох основних позицій.

Перша відображає традиційний підхід, визначення через повноваження власника. Найхарактернішим є визначення, яке запропонував Ю. Толстий. На його думку, право власності – це закріплена за власником можливість у межах, встановлених законом, володіти, користуватися і розпоряджатися майном найбільш вільно, на власний розсуд з метою задоволення своїх інтересів. Через вказівку на конкретні повноваження власника право власності визначили Д. Генкін, Р. Халфіна, Д. Єремеєв, В. Маслов. Зазначимо, що перелік класичних повноважень власника ( так звана «тріада») не є достатнім і вичерпним для характеристики права власності. В англо-американській системі, яка не знає законодавчого визначення права власності з огляду його прецедентного характеру налічують 10-12 різних повноважень [33, с. 62-64].

10 стр., 4631 слов

Право власності в Україні

... таке визначення права власнос­ті як цивільно-правового інституту. Право власності Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, та держава (п. Народ України, як єдине джерело державної влади в країні, здійснює правомочності власника ...

На цю обставину звернули увагу й А. Венедиктов, який запропонував інший підхід до визначення права власності, уникаючи посилання на «тріаду». Право власності – це право індивіда або колективу використовувати засоби і предмети виробництва своєю владою і у своєму інтересі. Але таке визначення не отримало підтримки. В. Маслов, Д. Єремеєв та інші вчені вважали, що запропоноване А. Венедиктовим визначення все-таки не розкриває суті і змісту права власності. Тому досліджуване визначення, не отримавши підтримки вчених-цивілістів, залишилося предметом наукових дискусій і не було законодавчо закріплене [31, с. 178-185].