Кр ПОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Реферат

Конституційне право в кожній країні – це основоположна, фундаментальна галузь усієї національної системи права. Як і будь-яка інша галузь права, вона являє собою сукупність конституційно-правових норм, що закріплюють:

  • економічну, політичну й соціальну основи держави;
  • права та обов’язки громадян (підданих);
  • форми правління, державного устрою;
  • політичний режим;
  • організацію, компетенцію і порядок діяльності вищих і місцевих органів державної влади та управління;
  • виборче право і виборчу систему [9, с. 120].

Згадані норми встановлюються органами вищої державної влади і відбивають волю пануючих у суспільстві соціальних верств. Такі правові норми закріплюються в системі конституційних актів і спираються на примусову силу держави.

Визначаючи предмет державного права як галузі в системі національного права, необхідно звернути увагу на те, що вся сукупність норм державного права поділяється на окремі групи норм – певні правові інститути із стійкою сукупністю однорідних норм, які регулюють конкретний вид суспільних відносин. Це зумовлює структуру державного права як галузі відповідної національної системи права [6, с. 19].

Отже, конституційне право як фундаментальна галузь права становить основи адміністративного, фінансового, цивільного, кримінального, екологічного права та ін.

У цієї контрольній роботі буде надано визначення поняття конституційного права, з’ясовано його предмет та співвідношення з державним правом. Також характеризується система конституційного права України. Приділено увагу місцю конституційного права в системі національного права України. В окремому розділі контрольної роботи конституційне право розглядається як наука.

1. ПОНЯТТЯ І ПРЕДМЕТ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА, ЙОГО СПІВВІДНОШЕННЯ З ДЕРЖАВНИМ ПРАВОМ

Термін «конституційне право» використовується у правознавстві для позначення:

1) відповідної галузі національного права держави;

2) галузевої юридичної науки;

3) навчальної дисципліни у системі вищої освіти.

Конституційне право України у першому значенні – це провідна галузь національного права України, яка являє собою сукупність правових норм, що регулюють основні відносини владарювання у суспільстві (відносини народовладдя), встановлюючи при цьому належність публічної влади (державної влади та місцевого самоврядування), її організацію та гарантії основних прав і свобод людини і громадянина [7, с. 5].

5 стр., 2367 слов

Принципи взаємодії права Європейського Союзу та національного ...

... основні принципи взаємодії права ЄС з національним правом держав-членів, що у подальшому вивченні буде давати чітке уявлення про механізм інтеграції та імплементації права ЄС до системи національного права країн-членів, ... національним судом і їхня обов'язковість для національної і муніципальної влади. Пряма ж дія норм права ЄС залежить від ряду умов, відповідність яким уможливлює їхнє застосування ...

Поява цієї галузі права пов’язана із зародженням у країнах Західної Європи буржуазних відносин, результатом чого стали процеси демократизації публічної влади, тобто на порядку денному постали питання запровадження нових принципів організації та здійснення державної влади (поділ влади, народовладдя, верховенство права тощо), визнання місцевого самоврядування як самостійної форми публічної влади, гарантування прав і свобод людини і громадянина, закріплення основ взаємовідносин публічної влади з інститутами громадянського суспільства.

Зазначені демократичні процеси обумовили, з одного боку, виникнення або відродження правових інститутів, що закріплюють конституційні принципи організації та функціонування публічної влади (наприклад, інститути громадянства, основних прав і свобод людини і громадянина, народного волевиявлення та виборчого права, місцевого самоврядування тощо), а, з іншого боку, – доцільність комплексної (в рамках окремої галузі) регламентації устрою держави, взаємовідносин держави з людиною та інститутами громадянського суспільства.

У літературі висловлювалися різні погляди щодо позначення цієї галузі права. Це пов’язано з одночасним використанням двох термінів – «конституційне право» та «державне право», що має доволі давні історичні корені.

Так, ще у XVІІІ ст. розпочалася дискусія між прихильниками різних термінів. При цьому термін «державне право» мав би символізувати необмеженість державної влади, тоді як термін «конституційне право» – демократичну організацію державної влади, її обмеженість конституцією (природним правом).

Наразі лише в деяких країнах використовується термін «державне право» (наприклад, Австрія, Німеччина), що дає підстави для обгрунтування позиції стосовно ідентичності цих термінів, навіть пропонується вживати їх одночасно – конституційне (державне) право, що, на думку прихильників такого підходу, може зняти напруженість, викликану їх політичним протиставленням [6, с. 20].

Відомий вітчизняний вчений-конституціоналіст О. Ф. Фрицький вважає, що в сучасний період різниця між «конституційним» і «державним» правом має лише відносне значення, а найменування відповідної галузі права в умовах конкретної країни визначається традиційними підходами, які збереглись у науці та державно-правовій практиці. Отже, можна говорити про відносну тотожність, синонімічність цих термінів [10, с. 9].

Водночас деякі дослідники звертають увагу на те, що в сучасній юридичній літературі застосування того чи іншого терміна справедливо пов’язується з наявністю або відсутністю конституційного ладу, з тим, що найменування «конституційне право» базується на тому, що всі суб’єкти державно-правових відносин діють у межах конституції, і держава не повинна панувати над людиною [4, с. 7].

Така позиція не дозволяє повністю погодитися з підходами, спрямованими на нівелювання різниці в термінах «конституційне» та «державне» право.

Принципова відмінність між цими термінами, на думку В. В. Кравченка, полягає в тому, що конституційне право встановлює устрій конституційної держави, тобто належну (конституційну) організацію публічної влади, таку, що базується на засадах поділу влади і за якої забезпечується надійний захист прав людини і громадянина [8, с. 6].

4 стр., 1515 слов

Информационное право. . Информационно — правовые нормы ...

... обязанности. 3. ИСТОЧНИКИ ИНФОРМАЦИОННОГО ПРАВА И ИХ КЛАССИФИКАЦИЯ.Под источниками информационного права, в первую очередь, понимают внешние формы выражения информационно правовых норм. В основу источников ложатся нормативно правовые акты информационного законодательства. Основное место ...

Термін «державне право», на відміну від терміна «конституційне право», має загальніший характер і використовується для окреслення системи правових норм, що визначають устрій як конституційної, так і неконституційної (тобто ненапежним чином організованої) держави.

Таикм чином, термін «державне право» доцільно застосовувати як родовий – для позначення відповідної галузі національного права будь-якої держави (і конституційної, і неконституційної).

У вітчизняній літературі одностайно підтримується думка про доцільність іменування провідної галузі національного права України конституційним правом. Такий підхід відображає особливості сучасного етапу розвитку нашої держави і суспільства, який характеризується формуванням демократичної, соціальної і правової держави та інститутів громадянського суспільства [9, с. 121].

Предмет галузі конституційного права остаточного визначення не має. Про це свідчать численні спроби детально окреслити сферу конституційно-правового регулювання, які спостерігаються в новітній вітчизняній і зарубіжній юридичній літературі.

Проблема полягає в тому, що:

1) між галузями права взагалі не існує чітких меж – одні й ті ж групи суспільних відносин регулюються кількома різними галузями права (наприклад, реалізація конституційних прав і свобод людини і громадянина породжує суспільні відносини – предмет регулювання як конституційного, так і трудового, сімейного, адміністративного тощо галузей права), до того ж багато правових норм має полівалентний характер – їх одночасно можна віднести і до конституційного, і до інших галузей права;

2) конституційне право – це особлива галузь права; на відміну від інших галузей права її складають норми, які регулюють відносини, що виникають у всіх сферах життєдіяльності суспільства, тому досить складно знайти критерії, які дозволили б відокремити їх од відносин, що регулюються іншими галузями права;

3) неможливо відмежувати конституцію – основне джерело галузі конституційного права, національного права в цілому, від інших законів – джерел відповідних галузей права.

У загальному вигляді предмет галузі конституційного права можна окреслити у такий спосіб – це особливе коло суспільних відносин, які виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства у зв’язку з організацією та здійсненням публічної влади [7, с. 15].

При цьому традиційно, від моменту виникнення цієї галузі права, в її предметі зазвичай вирізняють дві взаємопов’язані групи відносин:

1) відносини між людиною і громадянином (громадянської свободи, охорони прав і свобод людини);

2) відносини, що визначають устрій держави і організацію державної влади.

У новітній юридичній літературі обгрунтовується певне розширення предмета конституційно-правового регулювання через віднесення до нього також і суспільних відносин, що визначають засади конституційного (державного) ладу, основи суспільного ладу (відносини між державою та громадянським суспільством).

На думку В. В. Кравченка, наведені вище спроби в цілому дозволяють визначити предмет конституційно-правового регулювання, але потребують певного уточнення:

10 стр., 4544 слов

Конституційне право України, як галузь права

... впливають традиції слововживання. Так, англосаксонська правова система традиційно використовувала термін «конституційне право», тоді як для германської характерним є термін «державне право». 1. Поняття конституційного права як галузі права В умовах, коли Україна йде ...

1) з огляду на зміст поняття «конституційне право» можна зробити висновок про те, що його предметом є відносини, які визначають устрій конституційної держави, тобто таку організацію державної влади, яка базується на засадах поділу влади (належну організацію державної влади), в інших випадках мова може йти про державне право;

2) до предмета галузі конституційного права доцільно також долучити відносини, що визначають засади організації такої форми публічної влади, як місцеве самоврядування;

3) з певними застереженнями можна погодитися з пропозицією долучити до предмета конституційно-правового регулювання відносини, що визначають основи суспільного ладу [8, с. 9].

Останнє було характерним для юридичної літератури радянського періоду, в якій домінувала концепція, що конституційне (державне) право регулює відносини між людиною і суспільством, установлює засади суспільного ладу (устрою).

Такий підхід певною мірою суперечить сучасним поглядам на взаємовідносини суспільства і держави. Так, громадянське суспільство є відносно автономним стосовно держави і стоїть над нею, що унеможливлює закріплення в конституційному праві положень щодо керівництва громадянським суспільством з боку держави.

Зазначене дозволяє зробити висновок, що предмет галузі конституційного права складають такі групи суспільних відносин:

1) суспільні відносини, що визначають устрій конституційної держави, незалежну організацію державної влади (тобто таку, що базується на засадах поділу влади) та основи місцевого самоврядування;

  • б) суспільні відносини, що виникають між людиною, колективами людей (інститутами громадянського суспільства) та державою.

Регулювання устрою держави, державної влади та основ місцевого самоврядування здійснюється конституційно-правовими нормами через:

  • встановлення найважливіших принципів, що визначають якісну характеристику України як конституційної держави, до яких можна віднести принципи народовладдя, державного суверенітету, поділу влад, верховенства права, гуманізму, визнання місцевого самоврядування;
  • закріплення республіканської форми правління та унітарного державного устрою України;
  • визначення форм (способів) здійснення державної влади – пряма та представницька демократія;
  • встановлення системи органів державної влади, принципів їх організації і діяльності та статусу окремих видів органів державної влади;
  • встановлення основ місцевого самоврядування (організаційно-правової, матеріальної, фінансової тощо).

Що стосується другої групи відносин (між людиною, інститутами громадянського суспільства і державою), то вона є предметом регулювання також і інших галузей права України – трудового, сімейного, цивільного, кримінального тощо.

Норми конституційного права здійснюють регулятивний вплив у цій сфері через:

  • закріплення невід’ємних прав і свобод людини, проголошення людини, її життя і здоров’я, честі й гідності, недоторканності та безпеки найвищою соціальною цінністю;
  • закріплення принципів політичної та ідеологічної багатоманітності, економічних соціальних і культурно-духовних засад конституційного ладу;
  • встановлення обов’язків держави з охорони й захисту прав людини та прав інститутів громадянського суспільства.

2. СИСТЕМА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Система галузі конституційного права України – це її внутрішня побудова, що характеризується єдністю і взаємодією елементів цієї системи, до яких належать конституційно-правові норми та конституційно-правові інститути [7, с. 22].

5 стр., 2134 слов

Конституційне право України як галузь права » Українські и

... Конституційне право України має свій предмет правовогорегулювання - це відносини, які складаються в усіх сферахжиттєдіяльності суспільства: політичній, економічній, соціальній,духовної. Воно регулює базові відносини у цих сферах. Конституційно -правові норми ...

Конституційно-правова норма – це загальнообов’язкове правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою з метою охорони та регулювання суспільних відносин, які становлять предмет галузі конституційного права.

Конституційно-правові норми характеризуються загальними рисами, притаманними всім видам правових норм, зокрема:

  • а) вони встановлюються або санкціонуються державою та виступають регулятором суспільних відносин;
  • б) встановлюють загальнообов’язкові правила поведінки;
  • в) мають формально визначений характер;
  • г) мають письмову, документальну форму, містяться в нормативно-правових актах;
  • д) їх виконання забезпечується заходами державного примусу [4, с. 23].

Водночас, конституційно-правовим нормам властиві й деякі специфічні риси. Так, від інших правових норм вони відрізняються:

1) змістом, оскільки регулюють особливе коло суспільних відносин, що становлять предмет галузі конституційного права України;

2) установчим характером приписів, що містяться в цих нормах,- вони визначають систему органів державної влади, встановлюють форму правових актів (закони, укази, постанови, розпорядження), порядок їх прийняття і оприлюднення тощо;

3) джерелами, в яких вони виражені, – найважливіші норми закріплені в Конституції України і мають найвищу юридичну силу;

4) особливостями структури, оскільки для них не є характерною класична тричленна структура (гіпотеза, диспозиція і санкція).

5) особливостями кола суб’єктів, відносини між якими вони регулюють;

6) ступенем визначеності приписів – значна частина конституційно-правових норм має загальнорегулятивний характер (норми-принципи, норми-декларації, норми-дефініції, норми-програми, норми-роз’яснення, норми-довідки тощо).

Конституційно-правові норми з метою вивчення їх особливостей та ефективного застосування класифікуються за різними підставами.

1. За змістом, тобто залежно від того, які сфери суспільних відносин, що становлять предмет галузі конституційного права, вони регулюють. Відповідно вирізняють норми, які закріплюють засади конституційного ладу України, основи правового статусу людини і громадянина, систему органів державної влади, територіальний устрій України тощо.

2. За юридичною силою вирізняють норми, що містяться в Конституції та законах України, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, актах органів місцевого самоврядування тощо.

3. За ступенем визначеності припису, що міститься в нормі, вирізняють диспозитивні та імперативні конституційно-правові норми.

Диспозитивні – це такі норми, які надають суб’єктам можливість вільного вибору виду поведінки на їх розсуд.

Наприклад: «Президент України створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби» (п. 28 ст. 106 Конституції України).

Імперативні норми, навпаки, передбачають чітко визначену поведінку суб’єктів за відповідних обставин: «Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин – на інший період» (ч. 1 ст. 96 Конституції України).

14 стр., 6825 слов

Джерела конституційного права

... про всеукраїнський та місцеві референдуми. Джерела конституційного права мають комплексний характер, оскільки об’єднують і матеріальні, і процесуальні норми. В конституційному праві і матеріальні, ... генезис (походження) та особливості джерел конституційного права України. Чи можна говорити про історію українського конституційного права? Так, першою Конституцією України є конституція Пилипа Орлика, що ...

4. За призначенням у механізмі правового регулювання конституційно-правові норми поділяються на матеріальні та процесуальні.

Матеріальні норми передбачають вплив на суспільні відносини безпосереднім правовим регулюванням. Вони визначають структуру і порядок утворення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, встановлюють правовий статус людини і громадянина тощо. Наприклад, «органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території» (ч. 1 ст. 144 Конституції України).

Процесуальні норми визначають форми, в яких реалізуються матеріальні конституційно-правові норми: «рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування» (ч. 2 ст. 84 Конституції України).

5. За часом дії конституційно-правові норми поділяються на тимчасові та постійні.

Тимчасові норми містяться в актах тимчасової дії, у перехідних положеннях Конституції України тощо. Приміром, у п. 10 розділу XV Конституції України йдеться: «до прийняття законів, що визначають особливості здійснення виконавчої влади в містах Києві та Севастополі відповідно до ст. 118 цієї Конституції, виконавчу владу в цих містах здійснюють відповідні державні адміністрації».

Постійні конституційно-правові норми не мають визначеного строку дії: «Конституція України має найвищу юридичну силу» (ст. 8 Конституції України).

6. За територією дії розрізняють конституційно-правові норми, що діють на території України, Автономної Республіки Крим чи окремих адміністративно-територіальних одиниць.

7. За характером правил поведінки, що сформульовані в конституційно-правових нормах, вони поділяються на уповноважуючі, зобов’язуючі та забороняючі.

Уповноважуючі норми надають учасникам суспільних відносин право здійснювати позитивні дії з метою задоволення своїх інтересів (наприклад, згідно зі ст. 39 Конституції України громадяни України мають право «збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації».

Зобов’язуючі норми встановлюють обов’язок здійснювати певні позитивні дії (наприклад, ст. 66 Конституції України передбачає, що «кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки»).

Забороняючі норми забороняють вчиняти певні дії (наприклад, в частині другій ст. 60 Конституції України міститься заборона віддавати і виконувати явно злочинне розпорядження чи наказ).

Крім цього, конституційно-правові норми класифікуються за колом осіб (на загальні та спеціальні), їх функціональним спрямуванням (регулятивні, охоронні) тощо.

Конституційно-правовий інститут – це відносно самостійний відокремлений комплекс конституційно-правових норм, що регулюють у межах галузі конституційного права певну сферу або групу однорідних суспільних відносин [8, с. 16].

Конституційно-правові інститути суттєво відрізняються між собою кількістю правових норм, предметом правового регулювання тощо. В сучасній літературі, з позицій системного підходу, виокремлюють три різновиди конституційно-правових інститутів : загальні (генеральні), головні та початкові.

13 стр., 6244 слов

Конституційне право зарубіжних країн

... Саме це дозволяє аналізувати, вивчати у порівняльному плані основи конституційного права багатьох держав світу. В юридичній літературі термін "конституційне право" має потрійне значення: . галузь чинного в ... відносин, що становлять предмет конституційного права в зарубіжних країнах, а також відповідні конституційні акти деяких зарубіжних країн та України. Теоретичну основу роботи складають ...

Загальні конституційно-правові інститути мають комплексний характер і складають значні масиви правових норм, які регулюють великі сфери (або кілька сфер) суспільних відносин. Загальні інститути об’єднують норми, що можуть суттєво відрізнятися між собою як за предметом, так і за характером впливу на суспільні відносини. До них належать такі інститути:

1) загальних засад конституційного ладу України;

2) основ правового статусу людини і громадянина;

3) прямого волевиявлення (вибори, референдум);

4) конституційної системи органів державної влади;

5) територіального устрою України;

6) конституційно-правових основ місцевого самоврядування.

Головні конституційно-правові інститути в межах загальних інститутів об’єднують правові норми, що регулюють певні групи однорідних суспільних відносин. Вони виступають структурними підрозділами загальних інститутів і, на відміну від них, характеризуються вужчою предметною і функціональною спеціалізацією [4, с. 21]

Наприклад, до загального конституційно-правового інституту основ правового статусу людини і громадянина входять такі головні інститути: громадянства України, принципів правового статусу людини і громадянина, основних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, гарантій основних прав і свобод, правового статусу іноземців в Україні, політичного притулку.

Початкові конституційно-правові інститути (субінститути) в межах головних інститутів об’єднують кілька правових норм, що регулюють окрему групу суспільних відносин. Наприклад, до головного інституту громадянства України входить початковий інститут втрати громадянства України.

3. МІСЦЕ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Предметом конституційного права, з огляду на його соціальну роль та функції, є основоположні суспільні відносини, які виникають у сфері здійснення повновладдя Українського народу. Це, передусім, політичні відносини, які істотно впливають на інші суспільні відносини, визначають їх головні структурні та функціональні характеристики.

Конституція вносить системність у право, є ефективним системоутворюючим фактором правової системи, закріплює вихідні засади формування і дії національного права, наповнює його своїм змістом, пронизує єдиними принципами та ідеями.

Місце і роль конституційного права визначається характером його співвідношення з приватно-правовими та з іншими галузями публічного права. Вихідним тут є положення загальної теорії права про те, що система права поділяється на дві підсистеми: публічне право і приватне право. У межах цієї підсистеми права формуються галузі законодавства: в рамках публічного права – конституційне, адміністративне, кримінальне, фінансове; в рамках приватного – цивільне, сімейне, трудове та інші галузі законодавства [9, с. 125].

Безперечно, такий поділ доволі умовний, оскільки норми однієї галузі проникають в інші, переплітаються з ними.

Роль Конституції України полягає в тому, що вона забезпечує збалансованість публічних і приватних засад у праві насамперед тим, що закріплює багатоманітність власності, її статус і співвідношення між її видами, соціальну спрямованість держави тощо. У такий спосіб Конституція України закладає основи цивільного права.

27 стр., 13242 слов

Конституційні права, свободи і обов\’язки людини і громадянина

... як один із найголовніших інститутів конституційного права. Конституційно-правовий статус людини і громадянина – це визначені Конституцією України та іншими правовими актами конституційного права місце, положення і роль людини та громадянина в суспільстві й державі. ...

Отже, нормуючи відносини між суб’єктами влади і підпорядкованими цій владі, Конституція України стверджує себе як головне джерело публічного права, а конституційне право є його основною галуззю.

Конституційне право, як право публічне, виконує функцію «соціального служіння».

Зміст цієї функції полягає в тому, що конституційне право визначає основи повновладдя Українського народу, зокрема:

  • політичні відносини у сфері організації і здійснення публічної влади;
  • відносини між суб’єктами такої влади з переважним використанням імперативного методу конституційно-правового регулювання.

Більшості норм конституційного права властива імперативність. Такі норми складають основу правопорядку. Відступ від них шляхом укладання приватно-правових договорів, контрактів, угод, тобто дозволених правових форм встановлення юридичних прав і обов’язків між суб’єктами конституційно-правових відносин, суворо забороняється. Адже ні політичні права, ні влада не можуть стати власністю особи.

Саме цим підкреслюється й різниця між конституційним та цивільним правом, і той факт, що деякі норми конституційного права є нормами цивільного права.

Так, конституційне закріплення приватної власності дає підстави для розробки цього інституту цивільним правом.

Існує тісний зв’язок між конституційним правом й іншими публічними галузями права – адміністративним, фінансовим та ін. Спільним тут є те, що основою нормування цих галузей є публічний інтерес, структура, організація і діяльність державної влади.

Найбільш тісним є зв’язок конституційного права з адміністративним правом, яке регламентує управлінську діяльність держави, визначає її форми й методи. Одна з функцій останнього – переведення в динаміку суспільних відносин статичних положень конституційного права, яке встановлює основи системи і організації виконавчої влади, юридичної відповідальності, в тому числі адміністративної відповідальності.

Адміністративне право реалізує можливості конституційного статусу органів управління, а його санкції в певних випадках здійснюють захист норм конституційного права. Водночас адміністративне право – цілком самостійна галузь національного права, яка має свій предмет і метод регулювання. Воно визначає статус органів управління, регламентує їх діяльність у сфері управління, основи їх взаємовідносин з іншими суб’єктами права.

Тісний зв’язок між конституційним і фінансовим правом, предметом якого є регулювання мобілізації, розподілу й використання державних грошових фондів. Основи такої діяльності закладені в нормах конституційного права, причому це здійснюється як на рівні Конституції України, так і на рівні інших джерел конституційного права. Своєю чергою, норми фінансового права регулюють фінансування суб’єктів конституційного права – Верховної Ради, Конституційного Суду, органів місцевого самоврядування.

Зв’язок конституційного права з кримінальним право, особливістю якого є те, що його норми містять заборони на певну поведінку під загрозою застосування репресивного за змістом покарання, полягає в тому, що Конституція визначає зміст і принципи кримінальної політики, її мету й соціальну спрямованість. Своєю чергою, кримінально-правові норми здійснюють охорону багатьох конституційно-правових норм.

8 стр., 3534 слов

Конституционный Суд Украины (Конституційний Суд України)

... суддів Конституційного Суду України, Конституційним Судом України, бере участь у розгляді справ. Суддя Конституційного Суду України має право ви­требувати від Верховної Ради України, Президента України, Прем'єр-міністра України, Генерального про­курора України, суддів, органів державної влади, орга­нів влади ...

Конституційне право, закріплюючи систему, принципи організації та діяльності судової влади, встановлює вихідні засади для кримінально-процесуального, цивільно-процесуального права та конституційного процесу.

4. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ЯК НАУКА

Конституційне право як наука являє собою цілісну систему теоретичних узагальнень, що досліджує національне конституційне право кожної держави, вбачаючи у ньому фундаментальну галузь правової системи [7, с. 20].

Ця наука вивчає всі основні інститути конституційного права як з точки зору їх особливого, так і загального з огляду на схожість за змістом окремих інститутів права світової системи.

До того ж у зв’язку з даним співвідношенням загального й особливого має визначитися і єдине – окремі інститути національного конституційного права. Наприклад, порівнюючи конституційне право Німеччини та Франції, необхідно зазначити загальне – належність до романо-германської правової системи, а також особливе у змісті правових інститутів президентства, у виборчих системах. Певною мірою таке порівняння спричинено умовами розвитку держав і характером формування конституціоналізму як загального наукового напряму [6, с. 44].

Перші спроби наукового пояснення питання про те, що має вивчати конституційне право як наука, зробили представники формально-юридичної течії, яка склалася у XX ст.

Відомі представники так званої історичної школи права (Г. Еллінек – у Німеччині, А. Есмен – у Франції, Ф. Кокошкін – у Росії та ін.) стверджували, що конституційне право повинно бути тільки юридичною наукою, незалежною від будь-якого філософського та соціологічного впливу.

Крайнім виразом юридичного напряму є чиста теорія права Г. Кельзена, за якою безпосередньо ототожнюється держава і право та вважається, що держава – це не що інше, як система правових норм, і, отже, конституційне право – ядро цієї системи.

На початку XX ст. виникнув соціологічний напрям, який на перше місце висунув не юридичні поняття, а питання про політичне призначення тих чи інших конституційно-правових інститутів.

З точки зору представників цієї школи, держава – це, по-перше, орган централізації економічного життя, по-друге, – суспільство, де існує поділ на керуючих і керованих, на владних і підвладних. Згодом на підставі даного напряму утворилася так звана політична наука, безпосередньо розроблена французькими викладачами конституційного права, яка фактично замінила колишнє державознавство.

За своїм обсягом політична наука виходить далеко за традиційні межі державно-правового регулювання, оскільки об’єктом її дослідження є не тільки безпосередньо конституційні інститути, а й такі, як профспілки, система лобізму, церква, різні об’єднання, преса і та ін. В основу покладено вчення про роль політичних партій у конституційному устрої.

Сучасна наука конституційного права має як політичний характер, оскільки об’єктом її дослідження є найважливіші політичні інститути (державна влада у сукупності з іншими: статус особистості, виборчі системи тощо), так і юридичний характер, оскільки у переважній більшості об’єктом дослідження є система правових нормативних приписів конституцій і конституційних законів тієї чи іншої держави [4, с. 10].

Крім того, у конституційному праві як науці застосовують відповідні юридичні методи пізнання: прийоми систематизації чинного законодавства, його юридичного аналізу та тлумачення. У сукупності все це і визначає юридичний і соціально-політичний характер власне науки конституційного права.

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи викладене, можна дійти таких висновків.

Провідне місце у системі права будь-якої держави займає конституційне право.

Своєрідність конституційного права полягає насамперед у тому, що воно відіграє основоположну й провідну роль щодо інших галузей права.

Це, своєю чергою, визначається значенням та характером тих суспільних відносин, на регулювання яких спрямоване конституційне право як система. Насамперед – це відносини, які є основою суспільного та державного ладу, взаємовідносин особи, суспільства і держави, здійснення публічної влади.

Конституційне право закріплює сутність, форми і структуру держави, правовий статус людини і громадянина, систему органів державної влади та місцевого самоврядування, а також загальний механізм їх функціонування.

Конституційно-правові положення та норми є вихідними для усіх та кожної з інших галузей права, які розвивають та конкретизують їх на іншому рівні. Оскільки конституція й інші конституційно-правові акти спрямовані на закріплення та регулювання не усіх та не будь-яких суспільних відносин, а лише тих, які визначають головні, докорінні, якісні засади держави та суспільства, конституційне право виступає як центральна, основоположна та провідна галузь права кожної окремої країни.

У процесі розбудови незалежної Української держави й становлення конституційного ладу, творення Конституції України 1996 p., проведення новітньої конституційної реформи набуто значного досвіду демократичного державно-правового розвитку. Це потребує відповідного аналізу конституційної моделі організації влади, розроблення термінологічного апарату науки конституційного права, його коментування, що становить важливе завдання науки конституційного права.

Особливість місця і ролі конституційного права в системі права, його динамізм, інтенсивний розвиток вітчизняної науки конституційного права обумовлюють ту увагу, яка приділяється вивченню конституційного права.

Практичне завдання

Умова:

Сільська рада прийняла рішення про проведення референдуму щодо перейменування села. Група громадян вирішила бойкотувати референдум. Оскільки агітація здійснювалась і в день референдуму, члени дільничної комісії робили спроби запобігти діям його противників. Водночас прихильники референдуму виступили в день його проведення по місцевому радіо із закликами підтримати перейменування.

Питання:

Дайте оцінку діям учасників місцевого референдуму. Чи відповідають ці дії вимогам чинного законодавства?

Відповідь:

У день проведення референдуму забороняється будь-яка агітація. Саме це вказано у ст. 8 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 03.07.1991 р. № 1286-XІІ в ред. від 01.10.2007 р.

Виходячи з положень згаданої статті, дії учасників місцевого референдуму не відповідають вимогам чинного законодавства України.

Згідно із статтею 186-4 КУпАП публічні заклики або агітація за бойкотування референдуму, так само як і будь-яка агітація в день проведення референдуму тягнуть адміністративну відповідальність у вигляді накладення штрафу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

І. Нормативні джерела:

1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 27.11.2008 р.

2. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. № 80732-X в ред. від 12.03.2009 р.

3. Про всеукраїнський та місцеві референдуми: Закон України від 03.07.1991 р. № 1286-XІІ в ред. від 01.10.2007 р.

ІІ. Навчальна література:

4. Балакірєва Р. С. Конституційне право України: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 388 с.

5. Бостан С. К., Тимченко С. М. Державне право зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 504 с.

6. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / За ред.

В. О. Ріяки. – 2-ге вид., доп. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.

7. Конституційне право України: Підручник / За ред. В. Ф. Погорілка. – К.: Наукова думка, 2003. – 734 с.

8. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посібник. – 4-те вид., доп. – К.: Атіка, 2006. – 568 с.

9. Стецюк П. Б. Основи теорії конституції та конституціоналізму: Посібник. Ч. 1. – Львів: Астролябія, 2003. – 548 с.

10. Фрицькій О. Ф. Конституційне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 426 с.

ІІІ. Спеціальна література:

11. Давид Р. Основные правовые системы современности / Пер. с фр.

В. А. Туманова. – М.: Прогресс, 1988. – 496 с.

12. Чайченко А. П. Щодо поняття конституційного права як науки // Вісник Запорізького юридичного інституту МВС України. – 2003. –

№ 2. – С. 146 – 151.