Права людини історія і сучасність

Реферат

За часів, а наші дні особливо, політика надає важливе, часом доленосне впливом геть життя окремих осіб і аж народів. Вона тісно пов’язана з найбільш глибокими основами людської цивілізації. Як ще в V в. е. найбільший розум античності Аристотель, політика коріниться у природі людини як соціальної істоти, здатного повноцінно лише у колективі, світі початку й «приреченого» взаємодіяти коїться з іншими людьми.

Політичні знання і набутий культура потрібні сьогодні кожній людині, незалежно з його професійної приналежності, оскільки, живе у суспільстві, вона неминуче повинен взаємодіяти коїться з іншими людьми й державою. Без володіння такі знання особистість ризикує стати розмінною монетою у грі, перетворитися на об’єкт маніпулювання і поневолення із боку активних у сенсі сил.

Масова політична грамотність громадян необхідна, і всього суспільства, бо охороняє його від деспотизму і тиранії, від антигуманних й економічно неефективних форм державної влади і громадської організації. Тому свідоме формування політичної культури як мистецтва спільного цивілізованого проживання людей державі — турбота всього сучасного суспільства, важлива умова її благополуччя. Як справедливо зазначає керівник Академії політичної освіти ФРН Т. Майєр, «там, де політичне освіту відрізняється сталістю, безперервністю і охоплює все соціальні верстви, він завжди привертає велике увагу громадськості. Ненужным ж не буде ніколи».

І якщо державах із міцно вкоріненими у свідомості мас демократичними традиціями і ефективними інститутами контролю над уряд і іншими владою частина громадян дозволити собі деяку аполітичність, то країнах, котрі пережили авторитарні і навіть тоталітарні, диктаторські режими, масове усунення від політики загрожує важкими соціальними наслідками. Демократичний лад неспроможна утвердитись і бути ефективним без відповідної політичної культури населення. Демократія передбачає перетворення людини у джерело влади, вершителя доль своєї країни й міжнародної політики. І хоча у умовах демократичної держави далеко ще не кожен індивід надає реальний вплив прийняття політичних рішень, саме з свідомості вибору і активності більшості громадян залежить облік у державній політиці інтересів різних груп населення, компетентність й правлячих еліт.

Здатність громадян до прийняття раціональних рішень, брати участь у політиці не формується стихійно, а міститься під час систематичного набуття ними відповідних знань і практичного досвіду. Сьогодні переважають у всіх індустріально розвинених демократичних країнах існують спеціальні інститути політичної освіти, які допомагають вирішувати ці завдання. Діяльність таких установ що неспроможні замінити засобу масової політичної комунікації — телебачення, радіо, газети, дають зазвичай лише поверхневу картину подій і які передбачають вміння громадян самостійно, критично аналізувати отримувану інформацію.

9 стр., 4348 слов

Мистецтво як складова духовної культури суспільства

... та східній культурах), стверджуватись через панування безобразного (І. Босх, А. Дюрер, модернізм та постмодернізм) і навіть зовсім заперечуватись (мистецтво абсурду). По-друге, мистецтво – це один із елементів культури, в ... Якщо спробувати лаконічно пояснити, що таке мистецтво, то можна сказати, що це "образ" - образ світу та людини, перероблений у свідомості художника та викладений ним у ...

Практичне здійснення политико-просветительской діяльність у світі за межі національно-державних кордонів. Так, Європейського Союзу координують зусилля у області політичного освіти на формування своїх громадян почуття західноєвропейської ідентичності, приналежність до загальної батьківщині — Західної Європи, до нового міждержавному об’єднанню. Тим самим було зміцнюється суб’єктивна, личностно-мотивационная основа західноєвропейської інтеграції.

Демократичне політичне освіту виходить з визнання основних гуманістичних цінностей і волі народів і гідності кожної особи, її природних, невід’ємних прав. Вона допомагає громадянинові правильно оцінити відповідний суспільний лад, усвідомити свої місце і у державі, правничий та обов’язки. Головна мета — навчити людини адекватно орієнтуватися у найскладнішому й найсуперечливішому світі, бути і захищати свої інтереси, поважаючи інтереси і право іншим людям, колективно вирішувати спільні проблеми. Воно спрямоване на формування в громадян шанування демократичному ладу і які забезпечують його, державною мовою і громадських інститутів, бо без твердого політичного порядку свобода окремої особистості може бути реальної.

1. ПОНЯТИЕ І ІСТОРІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

прав людини

Проблема правами людини, висловлюване у тому чи іншого формі, супроводжує всієї історії всього людства. Права людини є одне із способів трактування і практичного розв’язання питання взаємовідносин чоловіки й тієї спільності, де він проживає хоча й офіційним представником якої виступає влада. Вони запевняють у цих взаємовідносинах волю і гідність особистості, її вищий ціннісний статус.

Можливі чотири основних способи взаємовідносин індивідів з владою: тоталітарний, патріархальний, індивідуалістичний і партиципаторный (участі).

Перша, тоталітарна модель таких взаємовідносин виходить із ототожнення й держави, з безумовного пріоритету цілого частку і сповненого підпорядкування індивіда державі. Вона виключає саму постановку проблеми правами людини, оскільки індивід розглядається тут як органічна, нерозривна частинка цілого, неначе гвинтика у дивовижно складному державному механізмі, керований з єдиного центру.

Патріархальний тип взаємовідносин індивіда і місцевої влади передбачає складну ієрархію правий і обов’язків людей, нерівність їхнього економічного становища у влади. Він ділить суспільство різні стану і групи, нижчі у тому числі політично безправні, вищі ж мають максимальними владними повноваженнями, головним джерелом і розподільником якого є авторитарний правитель (монарх, диктатор тощо.), який вінчає піраміду влади.

Индивидуалистический спосіб взаємовідносин особи і влади грунтується на пріоритеті індивіда у відносинах державою. Найяскравіше він представлено лібералізмі, який розмірковує так, що вільна особа є кінцевим джерело будь-якої влади у суспільстві, зокрема і держави. Остання є результатом угоди, договору вільних індивідів. Воно підконтрольний народові і покликане виконувати лише суворо обмежені функції — забезпечення безпеки і свободи громадян, підтримку суспільного ладу, деяких інших.

18 стр., 8764 слов

Міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини і громадянина (2)

... та народів 21 19. Міжнародний союз з прав людини 21 20. Лікарі за права людини 21 В. Європейська гуманітарна юстиція 1. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 22 ... конвенція про захист прав людини та основних свобод. Цей документ гарантував громадянам держав членів Ради Європи дотримання їхніх конституційних прав. Для того щоб ефективно захищати права людини і належним ...

Взаємини індивіда і місцевої влади у внеполитических сферах та шляхи затвердження у яких волі народів і гідності особистості лібералізмом взагалі розглядаються. Через війну сама проблема правами людини ставиться головним чином формі огороджуючих від зазіхань влади прав, т. е. вузько обмежено.

У сучасному політичної науці переважає третій, партиципаторный підхід взаємовідносин індивіда і місцевої влади. Він позбавлений крайнощів і розглядає особистість як ізольованого, незалежного від суспільства індивіда, вимушеного разом із подібними собі створити держава й підпорядковуватися то певних питаннях, а виходить із нерозривність і суперечливості відносин між особистістю, суспільством, і державою. І тут сама проблема правами людини вбачається тільки й й не так в огорожі індивіда від державної втручання, а використанні держави у цілях створення найкращих умов вільне існування та розвитку особистості.

Усі чотири розглянутих вище способу взаємовідносин індивіда і місцевої влади більшою або меншою мірою представлені у історії всього людства. Вони становлять ту систему координат, у якій усвідомлюються і оцінюється сама проблема правами людини.

Якось на зорі людства за умов родоплемінного ладу проблема правами людини стояв і могла стояти, позаяк у той час був відчуженої від індивідів влади, отже, і необхідності стверджувати й захищати у відносинах цінність особистості, її свободу. З іншого боку, «середній» людина догосударственной і раннегосударственной епохи ще мав розвиненим самосвідомістю і індивідуальністю, керувався у відносинах державою передусім віковими традиціями, не відокремлював себе роду, громади, селища і держави, звичайно з покорою сприймав своє становище у громадської ієрархії, навіть якщо це були становище раба.

Саме виникнення проблеми правами людини нерозривно пов’язане з розвитком суспільства, держави й людську індивідуальність. Невипадково вперше ідеї прав особистості виникають тільки в небагатьох матеріально забезпечених мислителів, які мають розвиненим самосвідомістю і відчуттям власної гідності. Історично першої формою осмислення і затвердження індивідуального гідності й автономії особистості стосовно власті почали ідеї природного права, які виникли у першому тисячолітті е.

Вперше цих ідей зустрічаються у давньогрецьких философов-софистов: Ликофрона, Антифона, Алкидама й інших у VI-V ст. е. Вони стверджували, що рівні від його й мають однакові, зумовлені природою права. Саме держава Ликофрон трактував як наслідок громадського договору. Ідею договірного походження держави й рівності всіх людей перед небом відстоював в V в. е. китайський філософ Мо-Цзы.

Значний внесок у концепцію правами людини вніс Аристотель. Він захищав права, властиві людині від народження, і право на приватну власність. Це коріниться у самій природі чоловіки й полягає в його любові перед самим собою. Аристотель висловив ряд ідей, близьких до сучасної концепції правами людини. Так як визнавав права громадянина держави, а й розрізняв природне, і умовне, позитивне право, і навіть вважав, що природне право повинна бути зразком для права умовного, яке, своєю чергою, більш мінливе і є наслідком діяльності влади й угод для людей. Ця ідея верховенства природного права над законами держави почала розвиватися у сприйнятті сучасних теоріях правами людини, зокрема в концепції правової держави.

18 стр., 8510 слов

Международные стандарты в праве свобод человека и гражданина

... международных стандартов в обеспечении прав и свобод человека и гражданина. Цель работы определила постановку и необходимость решения следующих задач: изучить предпосылки и этапы создания международной системы защиты прав человека; определить международно-правовые стандарты в сфере прав человека; представить права человека ...

Форми держави за Арістотелеві визначаються тим, з одного боку, хто керує (один, деякі, все), з другого — тим, в ім’я чого здійснюється саме правління (в ім’я спільної користі чи особистого блага).

Виходу з цих підстав, Аристотель поділяє форми держави щодо правильні (монархію, аристократію, политтю), у яких правителі переслідують користь, і неправильні (тиранія, олігархія, демократія), де у основі лежать лише власні інтереси правителів. У «Політиці» Аристотель називає политтю найкращою з правильних форм, хоча монархія видається їй «початкової і найбільш божественної». Що ж до демократії, то Аристотель за Платоном, котрій демократія рівнозначна лише охлократії (влада натовпу, черні), належить до демократії критично. Він вважає, що і влада мас вони можуть призвести до тиранії більшості або до тієї влади одноосібного тирана.

Автономія, гідність і рівність індивідів у відносинах з владою та на інших людей поширювалися філософами Стародавню Грецію та Давнього Риму здебільшого лише на вільних громадян, але не рабів, які, як вважав Аристотель, сама природа заклала наділені якостями, призначеними підпорядкування і виконання вказівок пана. Серед античних прибічників природного права лише стоїки проголосили гасло рівності людей за своєю природою, незалежно від статі, національності й соціального стану, бо всі люди створено космосом і «одно тяжіє доля».

Видатний внесок у масове поширення гуманістичних цінностей, що у основі концепції правами людини, внесло християнство. Воно додало гуманістичним ідеям вищий ціннісний статус, з’єднавши його з религиозно-нравственными цінностями. Християнство звертається внутрішнім світом людини, його вільному вибору ще віри і ціннісними орієнтаціями і тим самим сприяє розвитку людську індивідуальність. Воно вимагає поваги кожної людини як твори, наділеного душею і Богом зі свого образу і подоби. Божественне походження обумовлює принципове рівність і політичну волю всіх людей. З іншого боку, надихаючим прикладом поваги та любові до людини служить вчинок Бога, свідомо обрекшего Свого Сина на болісні страждання на хресті спасіння людства. Проповіді Христа також звертаються до першу чергу до зневажених і навіть ображеним, підкреслюють рівність всіх людей їх вищому, духовному вимірі — у ставленні до Богу.

Гуманістичні ідеї християнства, виступаючи у ролі моральних регуляторів поведінки людей, надали значний вплив попри всі наступне розвиток Старого Світу. І все-таки вони политико-институционального зізнання й втілення у реальних державно-правових нормах. У період феодалізму набули поширення принципи стосунки між індивідом та владою, успадковані від античного нашого суспільства та німецьких звичаїв і пом’якшені патріархальної й християнської мораллю.

14 стр., 6803 слов

Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні

... статус людини в державі суспільстві, принципи їх взаємовідносин. Конституційне право України виконує особливу роль у визначені правого статусу людини і громадянина. До його предмета належить закріплення не всіх прав і свобод, обов'язків, а лише основ ...

Стосунки між індивідом та владою виглядали складну громадську ієрархію правий і обов’язків. Людина, відповідно до місцем, займаним на соціальному щаблі, зобов’язаний був виконувати розпорядження свого пана (сюзерена) й те водночас міг прогнозувати його заступництво і їх захист, і навіть на слухняність підданих (якщо існували), несучи їх, своєю чергою, певні обов’язки.

А загалом у період феодалізму ідея рівності від народження природних прав всіх осіб або хоча б правового рівності всіх вільних громадян було відкинуто. А самі права трактувалися як привілеї, даровані підданим монархом чи сюзереном. І з станів мало специфічні права, які скорочувалися в міру зниження сходами громадської ієрархії.

У період феодалізму ідеї природного права й не були цілком забуті. Нерідко їх використовували для обгрунтування справедливості повстань проти гнобителів, зазіхаючи на традиційні народні вільності. Своє відродження, ліберальне переосмислення та розвитку цих ідей отримали XVII- XVIII ст. в працях видатних мислителів лібералізму і Просвітництва.

Найвизначніші представники лібералізму — Локк, Монтеск’є, Руссо, Кант, Джефферсон, Сміт, Мілль, Бентам та інші — сутнісно заклали основи сучасного розуміння правами людини. Вони обгрунтували розуміння фундаментальних правами людини життя, волю і власність, опір обмеження та інших як природних, невід’ємних (невідчужуваних) і священних імперативів і норми відносин між людьми та владою.

У цьому природність прав означає, що вони притаманні індивіду від народження внаслідок його приналежність до роду людському; неотъемлемость (неотчуждаемость) відбиває їхнє іманентність індивіду як живої істоти (без наявності що їх може виявити свої людські якості), і навіть як свойственность людині взагалі, незалежно від часу й простору, коли він існує (як наслідок