Право власності як основне речове право у сфері господарювання

Реферат

Поняття права власності та його форм ґрунтується на висновку про те, що право власності є абсолютним речовим правом, яке надає його володареві найширші правомочності з усіх можливих.

ГК України зазначає стосовно права власності у ст. 134, що воно виступає як «основне речове право у сфері господарювання», яке дозволяє суб’єктові господарювання «на свій розсуд, одноособово або спільно з іншими суб’єктами володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що належить йому (їм)», зокрема, власник може «надати майно іншим суб’єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління».

Право власності як речове право суб’єкта господарювання характеризують такі властивості:

  • а) право наслідування, яке полягає у безперервному існуванні права на річ незалежно від її правомірних переходів від одного суб’єкта господарських правовідносин до іншого;
  • б) переважна сила, тобто в разі виникнення колізії права власності та зобов’язального права (наприклад, відповідно, поклажодавця і зберігача), «сильнішим» традиційно вважається саме право власності і перевага віддається йому, у наведеному прикладі — поклажодавцю;
  • в) винятковість, яка означає, що «жодна інша особа не може мати на одну річ таке саме право» (себто права власності).

    Щоправда, з цього правила існують винятки, наприклад, інститут права спільної власності;

  • г) абсолютна природа відносин: індивідуально визначена одна сторона відносин — власник, управнена особа, та друга сторона — будь-які та будь-скільки інших осіб та суб’єктів, які мають обов’язок утримуватися від порушень права власності управненої особи;
  • д) еластичність» завдяки якій правомочності власника — суб’єкта господарювання відновлюються у повному обсязі одразу після зникнення законних обмежень права власності;
  • е) недоторканність, оскільки за загальним правилом право власності не може бути обмежене без підстав, зазначених у законі. В Україні діє конституційна заборона на позасудове позбавлення права власності;
  • ж) безстроковість, себто право власності триває невизначено довго, хоча можливе встановлення обмежень у момент набуття такого права;
  • з) незалежність, яка означає, що суб’єкт господарювання вільний здійснювати свої права та незалежний від волі інших осіб відносно речі, що належить йому на праві власності тощо.

Виходячи з цього, право власності у вимірі суб’єкта господарювання слід розглядати як основу будь-якої господарської діяльності, як грунт для інших майнових (речових та зобов’язальних) прав.

Традиційно українська юридична доктрина відносить до змісту права власності тріаду правомочностей власника -володіння, користування й розпорядження. Розглянемо окремо кожну з цих складових.

Володінням є фактичне панування особи над річчю у поєднанні з наміром привласнити її собі. Стосовно юридичних осіб таке панування фіксується у вигляді відображення конкретного майна (що належить на підставі будь-якого речового права) на балансі. Баланс — спеціальний фінансовий документ суб’єкта господарювання, в якому будь-яке майно (речі та майнові права) відображено у вигляді активу та пасиву. Для операції з прийняття майна на баланс найважливішим є наявність права володіння в особи. В Англії діє принцип — «володіння дає дев’ять з десяти законних шансів», себто володіння найчастіше співпадає з правом власності. Слід враховувати, що за новим ЦК України (глава 31) володіння чужим майном може існувати не лише як одна з правомочностей власника, але й як самостійне речове право.

За наявності конкретного майна у суб’єкта господарювання розрізняють: володіння-факт та володіння-право. Володіння-факт (фактичне володіння) господарське право розглядає лише за умови, що воно тягне будь-які юридичні наслідки.

Наприклад, підприємство «А» та підприємство «Б» співпрацюють у певній сфері господарської діяльності: підприємство «А» переважно надає майно а підприємство «Б| виконує роботи та надає послуги з експлуатації майна. Підприємство «Б» в особі його працівників та адміністрації, користуючись та розпоряджаючись майном, стає його фактичним володільцем, проте така ситуація не призводить до зміни речового режиму майна. Але коли підприємство «Б» експлуатує майно після закінчення дії договору з підприємством й така експлуатація триває впродовж терміну набувальної давності (ст. 344 ЦК України), то має місце фактичне володіння, яке вже тягне за собою юридичні наслідки у вигляді переходу титулу на майно до підприємства Б.

Володіння-право (юридичне володіння) — обов’язковий елемент змісту прана класності, який може мати абстрактний характер. Наприклад, орендодавець передає орендареві лише право користування майном. У такому разі володіння розщеплене: у орендодавця залишилось володіння-право, а у орендаря з’явилося володіння-факт. Подібне розмежування може бути важливим, адже в інституті права власності України діє презумпція правомірності володіння майном; себто фактичне володіння річчю вважають законним, якщо інший суб’єкт не навів доказі» протилежного.

Крім того, » законодавстві різних країн та господарській практиці України закріплений термін «титульний володілець»: суб’єкт господарювання, якому майно належить на законних підставах, але не власник такого майна. Наприклад, підприємство, яке володіє майном (знаходиться на балансі) на підставі права господарського відання, оперативного управління, а також за договором схову, найму, оренди тощо. До титульного володіння можна також віднести «прийняття на баланс» майна під час корпоратизації підприємств державного чи комунального секторів економіки, — у випадку, коли частина майна реформованого суб’єкта господарювання не увійшла до складу статутного фонду нового підприємства. В такому випадку нове підприємство зобов’язане володіти та зберігати майно до передачі іншому суб’єктові господарювання або приватизації в установленому порядку; нове підприємство — балансоутримувач може користуватися таким майном лише у визначених законом межах.

Користування означає діставання, витягування з.речі її корисних властивостей. Тут є низка особливостей, пов’язаних зі змістом та формою речей та інших об’єктів права власності. Зокрема, для споживчих речей користування за обсягом співпадає з розпорядженням. Користування не може поширюватися на відносини з цінними паперами, наприклад, векселедержатель може вилучити корисні властивості з векселя тільки шляхом пред’явлення його до сплати. В цьому випадку право користування здійснюється через право вимоги. Користування не лише складає одну з правомочностей власника, але й є самостійним речовим правом. Різновидами такого самостійного права виступають: сервітут (право користування чужим нерухомим майном), емфітевзис (право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб) або суперфіцій (право користування чужою земельною ділянкою для забудови) відповідно до глав 32 — 34 ЦК України, а також право постійного користування землями державної та комунальної власності відповідно до ст. 92 Земельного кодексу України,

Розпорядження — правомочність власника, яка полягає у самостійному вирішенні подальшої юридичної та фактичної долі майна: наприклад, власник може передати річ іншому суб’єктові господарювання за договором чи установчими документами, відмовитися від усіх прав на річ тощо. Відзначимо, що право розпорядження може існувати автономно від права власності (себто, як самостійне речове право).

Зокрема, суб’єкт господарювання — боржник у процедурі банкрутства позбавляється права на розпорядження власним майном на підставі ухвали господарського суду. Разом з тим, таке право отримує розпорядник майна (сенатор тощо).

Таким саме чином управитель, довірчий власник, комісіонер (на підставі договору), виконавча служба, аукціонна служба (на підставі закону та вирішення суду), які не є власниками, можуть розпоряджатися майном суб’єкта господарювання або його частиною від свого імені.

Власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається своїм майном (ст. 319 ЦК України).

Це положення Закону іноді використовують для обґрунтування юридичної доктрини, що наявність усіх трьох правомочностей водночас можлива лише у власника. Між тим, закон та практика доводять, що особа інша, ніж власник, також може реалізувати усю зазначену тріаду, питання лише в обсязі кожної з правомочностей. Речові правомочності іншої, ніж власник, особи можуть випливати з закону, договору, адміністративного акта, установчого документа тощо. Правомочність власника обмежена лише законом, а суб’єкта, який не є власником — законом та волею власника.

У господарсько-правовій характеристиці права власності, спеціальній щодо цивільно-правового регулювання, розглядають організаційно-засновницькі повноваження власника, передбачені ст. 135 ГК України. За змістом ці повноваження можна класифікувати так:

  • а) телеологічні: право визначати мету та предмет діяльності суб’єкта господарювання, склад та компетенцію його органів управління, порядок ухвалення ними рішень, інші умови господарювання в локальних актах такого суб’єкта;

б) розпорядчі:

  • право одноособово або спільно з іншими власниками на основі майна, що належить йому (їм), створювати (засновувати) господарські організації;
  • право здійснювати господарську діяльність в організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом;
  • право на об’єднання підприємств у господарські об’єднання;
  • право самостійно визначати структуру створеного ним суб’єкта господарювання, склад та компетенцію його органів управління;
  • право на припинення господарської організації та інші;
  • в) управлінські: право вирішувати будь-які питання управління діяльністю суб’єкта господарювання безпосередньо або через уповноважені органи (наприклад, затверджувати основні напрямки та плани діяльності, приймати звіти, притягати до відповідальності посадових осіб тощо);

г) майнові:

  • закріплювати майно за створеним суб’єктом господарювання на праві власності, господарського відання, оперативного управління або на іншому речовому праві, що не суперечить закону;
  • право визначати склад та порядок використання майна (цільове призначення).

Форми, власності слід розглядати як організаційно-економічне розмаїття, багатошаровість способів (порядку) закріплення майна

за окремими суб’єктами, а форму права власності — як правовий режим регулювання відносин власності. У цивілістичній літературі окремі науковці пропонують відмовитися від зазначення форми власності як ключового поняття. Головний аргумент, який наводять — всі форми власності є рівними перед законом, а економічна сутність відносин схожа за усіх форм. На відміну від цього, господарсько-правова доктрина вважає за необхідне враховувати зміст суспільних відносин, на які спрямоване правове регулювання. У зв’язку з формою власності неодноразово підкреслено, що характер (особливості) власності відрізняються залежно від суб’єкта. Наприклад, власність Українського народу і приватної особи буде різною за обсягом і за змістом. Рівність перед законом не означає рівності суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Отже, форма права власності не співпадає з економічною формою власності, а система форм права власності не є тотожною системі форм власності (привласнення) (див. табл. 3).

В Україні різноманітні нормативно-правові акти називають різні форми власності, зазначаючи також форми права власності. Ані Конституція, ані ЦК України, ані ГК України не містять норм із вичерпним переліком форм власності. Проте аналіз можна почати зі ст.ст, 324-327 ЦК України, які згадують види права власності: 1) право власності Українського народу, 2) право приватної власності (фізичних та юридичних осіб), 3) право державної власності, та 4) право комунальної власності. ЦК України також у ст. 318 вказує, що суб’єктом права власності може бути лише учасник цивільних відносин, передбачений ст. 2 ЦК України, а саме: особа (фізична чи юридична), держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави, інші суб’єкти публічного права та Український народ.

Скасований Закон України «Про власність» 1991 року закріплював наявність трьох рівноправних форм власності: приватну, колективну та державну (ст. 2) та погоджувався з існуванням змішаної форми власності (ст. 3).

ГК України у ст. 134, як було вже відзначено, визначає право власності основним правовим режимом майна суб’єктів господарювання, а непрямий перелік його різновидів можна скласти на підставі ст. 63 ГК України, де закріплені види підприємств відповідно до форм власності, передбачених законом, у тому числі, самим ГК. Отже, ст. 63 дозволяє розрізняти такі форми власності: 1) приватна (громадян або юридичної особи), 2) колективна, 3) комунальна (територіальної громади), 4) державна, та 5) змішана.

Таблиця 3. Закріплення форм власності та форм права власності в законодавстві України
Форми власності | Форми права власності Нормативний акт
І приватна і. право приватної власності Конституція України^ ЦК, ГК України
державна* право державної власності, право власності Українського народу Конституція України ЦК та ГК України
комунальна* право комунальної власності Конституція України, ЦК та ГК України
колективна ** ГК України
змішана *** ГК України
довірча зобов’язальні правомочності (на підставі договору управління майном, комісії тощо) ЦК України

* — може бути розтлумачена як різновид колективної форми власності;

  • фактично реалізується правом власності юридичних осіб;
  • фактично реалізується об’єднанням власного майна (в т.ч.

загальною власністю) декількох суб’єктів права власності, як правило, без створення юридичної особи.

Змішана і колективна форми власності та правові форми їх здійснення. Як видно з таблиці 3, цивільне та господарське законодавство України прямо не передбачають спеціальної форми права власності задля реалізації колективної та змішаної форм власності. Крім того, із скасуванням Закону України «Про власність» 1991 року, колективна та змішана форми власності не передбачені прямо законом, хоча ГК України регулює деякі форми їх реалізації, зокрема, колективну форму власності (глава 10).

Проте відсутність згадки у законі не виключає існування відповідних форм власності в економіці, а також самостійних форм їх правового регулювання, зокрема, передбачених нормами господарського законодавства.

Колективна власність багато в чому е спорідненою з такими формами як комунальна власність (адже власність територіальної громади як єдиного суб’єкта, правомочності щодо такої власності реалізують обрані органи місцевого самоврядування), а також (урядова) власність, власність Українського народу. За умов, коли «колектив», що мешкає на певній території

(територіальна громада, український народ) може бути носієм права власності, немає підстав забороняти іншим колективам, наприклад, членам партії, релігійних організацій, об’єднань підприємств, кооперативів, разом виступати об’єднаним носієм права власності. Тому формою правової реалізації колективної власності повинно бути право колективної власності. Дотепер, ЦК України (ст.ст. 91, 325) передбачає в юридичної особи наявність лише права приватної власності, не враховуючи економічний зміст та особливості відповідних суспільних відносин, зокрема, поєднаних з колективним привласненням матеріальних та пов’язаних з ними благ.

Питання змішаної форми власності також є дискусійним. П. З ст. З Закону України «Про власність» дозволялося об’єднання майна громадян, юридичних осіб та держави й створення на цій основі змішаних форм власності (зокрема, вказувалося на спільні підприємства за участю юридичних осіб та громадян інших держав).

Себто законодавець не передбачав чіткої межі між колективною та змішаною формами власності. Разом з тим, вважають, що об’єднання майна різних суб’єктів із створенням юридичної особи призводить, відповідно до ст. 21 того ж самого закону, до виникнення колективної власності. Такий висновок враховує також положення ст. 63 ГК України щодо можливості створення підприємств, заснованих на змішаній формі власності — внаслідок об’єднання майна різних форм власності. Якщо ж після об’єднання майна різних форм власності нова юридична особа або інший суб’єкт права власності не виникають, проте створений новий об’єкт власності, то правомірно говорити про змішану форму власності учасників такого об’єднання, особливо, якщо вони є суб’єктами різних форм права власності.

Суб’єкти права змішаної власності не здійснюють правомочності спільно, але кожен зберігає повний контроль за майном — наприклад, у межах договірних відносин. Зокрема, в межах договору про спільну діяльність суб’єкти господарювання можуть діяти без об’єднання внесків, володіючи та користуючись майном контрагента, а також передбачаючи підстави для переходу титулу. Крім договору про спільну діяльність, змішана власність може виникати за угодою про розподіл продукції, про виробничу кооперацію, про співпрацю, згідно з договором підряду, про надання послуг тощо.

Наприклад, між підприємствами *А*, *Б* та *В* укладений договір про спільне інвестування в будівництво та спільну експлуатацію покладу корисних копалин. Суб’єкт господарювання «А» (комунальне підприємство) виступає замовником будівництва, «Б» (державне підприємство) є власником ліцензії на видобуток марганцевої руди. Їхній партнер *В» (орендне підприємство) надає обладнання та послуги для проектування та нагляду за веденням господарської діяльності. Титул на новий об’єкт власності, створений внаслідок спільної діяльності (будинок чи видобута руда) виникає одразу у трьох відповідно до положень договору та їхніх часток у спільній діяльності. Кожен з партнерів може самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися як власним внеском, так і новим об’єктом власності (частиною руди, частиною помешкань будинку).

Підстави виникнення та припинення права (правовідносин) власності слід розглядати, виходячи із загального висновку, що основою виникнення будь-якого правовідношення є юридичний факт, себто обставини, з якими закон пов’язує виникнення (припинення) права власності на певне майно у конкретних суб’єктів.

Як зазначено в Конституції (ст. 92), основи права власності встановлюються виключно законами України. Глави 24-25 ЦК України, ст. 144 ГК України містять підстави виникнення права власності (правостворюючі факти, себто такі, що створюють суб’єктивне право власності), які можна поділити на первинні (створення майна на законних підставах та державна реєстрація майна) та похідні, до яких належать правочини, передбачені законом, або такі, що не встановлені законом, але й не суперечать йому; а також акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб у випадках, прямо передбачених у законі; отримання майна на підставі закону.

Серед способів набуття права власності розрізняють: створення (заснування) суб’єкта господарювання; виготовлення нової речі; переробка речі; господарське використання майна власника; привласнення загальнодоступних дарів природи; безхазяйне майно; знахідка (скарб); окупація (узаконене захоплення речей, від яких власник добровільно відмовився); приватизація; націоналізація; правонаступництво; законний правочин, пов’язаний з набуттям титулу на майно у власника, або в особи, уповноваженої представляти власника; набувальна давність.

Набувальна давність, що є новелою для України з 2004 року (ст. 344 ЦК України) передбачає законне перетворення добросовісного володільця на власника за дотримання декількох умов, серед яких відкрите та безперервне володіння майном протягом тривалого терміну.

Підставами припинення права власності суб’єкта господарювання є правоприпиняючі юридичні факти, які для одного суб’єкта припиняють право власності, а для іншого водночас стають підставою набуття такого права. Право власності можна припинити у будь-який спосіб з таких: відчуження власником свого майна відповідно до законної угоди; відмова власника від свого майна (права власності); припинення існування суб’єкта господарювання; знищення (руйнування) об’єкта власності; смерть (припинення існування) власники; припинення права власності на майно на підставі закону (ст. 348 ЦК України); реквізиція (ст. 353 ЦК України); конфіскація (ст. 354 ЦК України); примусовий продаж за рішенням суду тощо.


| Установчі документи суб’єктів господарювання | Державні та комунальні унітарні підприємства. Казенні підприємства | Кооператив як підприємство колективної власності | Суть і співвідношення різних видів господарських товариств | Правовий статус акціонерного товариства | Правовий статус товариств з обмеженою і додатковою відповідальністю | Правовий статус повного і командитного товариств | Об’єднання підприємств | Поняття та види правового режиму майна суб’єктів господарювання |